Привіт.
Сьогодні хочу відійти від теми написання книги і поговорити про читання книг, а саме про читацькі межі.
Про читання часто говорять так, ніби будь-який текст варто приймати з відкритістю і без внутрішнього спротиву. Але читання — це не змагання у свободі. Це особистий простір, і в ньому, як і в будь-якому іншому, існують межі.
У кожного читача вони різні. Хтось легко читає сцени насильства, але не витримує надмірної відвертості. Хтось спокійно ставиться до 18+, але уникає жорстокості. Хтось, навпаки, може занурюватися в темні сюжети, але не приймає тілесну інтимність у тексті. Це не ієрархія «просунутості». Вважаю це різними способами сприйняття.
Іноді межі проявляються не раціонально, а тілесно. Дискомфорт, напруга, бажання закрити книгу, відкласти читання або навіть сором. Це не є слабкість і не ознака відсталості. Це сигнал: «Мені тут некомфортно». Цього сигналу достатньо, щоб зупинитися, не пояснюючи причин ні собі, ні іншим.
Читання — не обов’язок і не тест на сучасність. Воно не повинно вимагати від читача «перерости себе» або звикнути до того, що викликає внутрішній спротив. Книга є простором, у який ми входимо добровільно, і вихід з нього завжди має бути таким же вільним.
Важливо також розрізняти розуміння і прийняття. Можна розуміти, чому певні жанри або теми приваблюють інших, і водночас не відчувати потреби йти туди самому. Це не лицемірство і не подвійні стандарти. Це — усвідомлення власних меж.
Читацькі межі не є фіксованими назавжди. Вони можуть змінюватися з досвідом, віком, обставинами життя. Але вони не зобов’язані змінюватися. Відмова від певних текстів — це не програш, а форма самоповаги.
У світі, де часто пропонують «не бути зажатими» і «нічого не боятися», іноді важливіше вміти сказати собі: «мені це не підходить».
Читати можна багато, різне і сміливо, але тільки в тих межах, у яких тобі по-справжньому безпечно.
12 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДуже слушно!
Кожен має власні вподобання і це частина зони комфорту і особистих меж
Дуже круто підкреслили важливість комфорту у читанні. Моє найголовніше правило, над яким я б'юсь дуже довго, поки починаю виконувати - закрий і не читай, якщо не подобається. Чомусь мені хочеться вірити, що я часто не роздивилась книгу належним чином. Але все таки даю собі шанс не витрачати час на те, що мені не подобається.
Дякую, за цікаве питання)))
Я читаю все. Як психологу інколи цікаво. Але часто, мемуари трохи змінюють бачення. У мене дівчинка знайома, їй 13 років, вона пише і читає фанфіки про одностатеве кохання. І їй це подобається. І в такому юному віці навіть не соромиться про це говорити.
Olena I, ❤️✨
Так, погоджуюсь з вами, межі це індивідуально, і це вимагає поваги. Дякую вам за підняту тему. ❤️
Ви дуже чітко підмітили про межі. Бо зараз багато говориться про особисті межі в спілкуванні, але абсолютно ігноруються ці межі в уподобаннях. Всі зобов'язані бути сучасними і розкутими незалежно від власного комфорту. А якщо у вас проблеми з прийняттям - зверніться до психолога. Людині відмовляється у праві хотіти і приймати менше, ніж модно.
Як в тому анекдоті про еврейського хлопчика:
"- Мамо, а хіба в мене не має бути своя думка?
- Звичайно, має! І мама зараз тобі розкаже, яка!"
Дієз Алго, Це добре.
Бо я боюсь, мене трохи неправильно могли потрактувати у цьому питанні.
Довго думала, що завжди треба дочитувати. Але зі мною стався "Дон Кіхот", на кожному другому абзаці книги я засинала. І вперше зроззуміла, що дочитувати не обов'язково. Тепер не страждаю, закриваючи книгу, яка не пішла. Може день не той, може зараз смак не відповідає вмісту. Але я ніколи не кажу автору чи про автора, що він не дуже. Мені не пішов текст, є причини, які можна гучно висловити як особисту думку в особистих просторах. А є те, про що взагалі краще промовчати заради етики та збереження психіки митця. Ми всі чутливі
Ісса Белла, Погоджусь)
Все вірно і точно написано. ❤️✨❤️
Крісті Ко, ✨❤️
Ніколи не дочитую книжку, якщо вона мені не подобається. В більшості варіантів мені просто нудно й усе. Ніякі сцени не можуть мене відвернути, а от дірки в сюжеті та нудота - так.
Morwenna Moon, ✨
Мої читацькі уявлення про «дозволене» почали руйнуватися під впливом гучних голосів контркультури. Чак Паланік і Ірвін Велш показали, що література не зобов’язана бути стерильною: у ній є місце лайці, жорстокості, темам, яких зазвичай уникають або сором’язливо оминають. Вони переконали мене, що книжка має право лізти в бруд, болото й темні закутки людського досвіду, не просячи вибачень.
Остаточно ці межі зникли після знайомства з Андрієм Ломачинським та його «Курйозами воєнної медицини і експертизи». Там література вже не просто торкається забороненого — вона працює з ним холодно, точно й без сентиментів, перетворюючи біль, смерть і абсурд війни на жорстке, але чесне свідчення реальності.
Після такого будь яка книжка, будь яка «спірна» сцена в ній не перетнуть мої читацькі межі.
Дієз Алго, Мене теж дуже вразила Матіос...
Але Ви правильно підмітили, що внутрішні зміни у вподобаннях не є фіксованими. Тож з часом ми можемо сприймати те, що раніше не заходило))
Ромул Шерідан, У мене так із сучасною українською літературою.)))
Доречі, щодо читацьких меж, вони згадані в дисклеймері моєї книги. Там читацькі межі називаються «власним емоційним станом» читача. Я не хочу травмувати особливо вразливих. Але хочу висвітлити деякі проблемні питання.
Дуже влучно сформульовано!
Свідомо користуюся своєю суперсилою під назвою «вибір» і дослухаюся до тілесних реакцій під час читання. Змушувати себе дочитувати те, що викликає спротив і бажання припинити - то ж якась форма літературного мазохізму, чи що...
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати