— Забрав руки, бо залишишся без них. — Він хапає Олександра за краї сорочки. Хитає ним у різні сторони, але той все одно міцно тримає мене за ногу. 

— Це все, що ти можеш, Вадюша. Ти відчуваєш себе героєм поруч зі мною лише коли я пʼяний. І хто ще з нас жалюгідний? — Після цих слів Вадим дає Давиденку гучного ляпаса. Відчуття такі, неначе я сама на власній щоці відчула цей удар. 

— Це все, що ти можеш, — відповідає Сашко, сміючись. Я помічаю кров на його губах. Від цього видовища моє серце стискається сильніше. 

— Ні, дорогенький. Це лише початок. — Я розумію, що ліжко зараз перетвориться на поле бою, якщо я не втручуся. Мій погляд метається між хлопцями. 

— Іди геть, Вадиме, — твердо заявляю я. В останній момент я намагаюся поставити себе на його місце. Уявляю, якби ми з Люсі посварилися через якогось хлопця. Втім, жодні образливі слова подруги б не змусили мене підняти на неї руку. Я не розумію, що на нього найшло й не маю сил розбиратися у цьому. — Негайно припиніть цей цирк! 

— О, то виходить, я вам таки завадив. Можливо, ти нарешті визначишся хто в цій історії третій зайвий? — Його підвищений тон стає каталізатором моєї агресії. Я ніколи не давала йому ніяких обіцянок, навіть найменших. 

— Думаю, що я. Вам і без мене б тут було чудово, хлопці. У тебе немає жодних прав висловлювати свої претензії, Вадиме. Повертайся назад. — Він міцніше стискає долоні, а тоді поправляє свій костюм і йде. 

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую вас до прочитання моєї книги "Вороги кохання".