Завдання на числівники

Моя вчителька по мові задала завдання написати текст з як найбільшою кількістю числівників але в одночас це має бути красивий цікавий текст і головне коли цій вчительці подобаються якісь тексти вона зачитує їх перед класом і ти стаєш кимось на кшталт бога літератури. Тож чи могли б ви будь ласка оцінити мій текст і підказати якщо чогось не вистачає будь ласка

Ось текст

Зима надворі. Діти ліплять сніговиків і грають у сніжки з щойно випавшого снігу. Його цього разу в п’ять разів більше, ніж минулого року.

А мене з моїм удвічі молодшим братом дорогі батьки тягнуть до театру.

Добре, те що мене взяли це ще зрозуміло: мені чотирнадцять — час цікавитись мистецтвом. Але брата то навіщо? Ні, ви тільки подумайте, що робитиме дитина, якій шість років, у театрі?! на дорослій виставі?

Клянусь, він усі дев’яносто хвилин вистави оратиме, що йому нудно і що хоче додому.

Не люблю я вибирати одяг на такі заходи, бо моя матуся завжди пропонує мені одну з моїх нечисленних чорних суконь. Добре ще, сукня вона хоча б красива, але під неї треба вдягнути колготки.

Тоненькі колготки взимку… Коли повернусь додому, мені всі десять пальців на ногах ампутують, бо вони повідмерзають.

Братові добре — він у костюмчику, і йому тепло.

Не те щоб я не розуміла, що в театр треба вдягатись відповідно, але я, мабуть, також віддала б перевагу костюму, а не сукні.

Врешті-решт ми все-таки доїхали до Магенового театру. 

Незважаючи на багато неприємностей, що виникають під час підготовки до походу сюди, я справді люблю цю будівлю. Мені подобається, як вона виглядає: 

шість колон на верхньому балконі, три оздобні скульптури з лебедями на даху, тимпанон, на якому видно бога Аполлона, красиві високі вікна. Саме існування цієї будівлі робить вулицю кращою.

Пам’ятаю, вперше я зацікавилась Магеновим театром, коли мама зі своїми друзями-архітекторами розхвалювала цю будівлю. 

Пізніше, дослідивши тему самостійно, я зрозуміла, що було за що. Побудована бюро архітекторів Фердинанда Фельнера та Германа Гельмера в кінці вісімнадцятого століття.

Фельнер і Гельмер — ці двоє були безумовно талановиті архітектори. Як іще пояснити понад двісті прекрасних будівель, побудованих ними? Але навіть тут Магеновий театр відрізняється від інших сорока семи. А саме — це перший у своєму роді театр, що був повністю освітлений Едісоновими лампочками. Близько ста тринадцяти лампочок у часи, коли люди освітлювали свічками, були неймовірним проривом.

Це, мабуть, одна з вишеньок цього театру. Для того щоб усі ці лампочки запалити, була навіть побудована окрема електростанція.

Хех, видно, громадяни дуже хотіли пишатись цією будівлею.

Поки я вкотре робила понад дюжину фото театру, батьки вже встигли показати білети касирові й зайти всередину.

Якщо ззовні театр білий, то всередині він золотий. І мені, і братику точно найбільше подобаються двоє купідонів, що сваряться за те, хто нестиме канделябр.

— Тая! — братик смикнув мене за рукав.

— М? — я злегка нахилилась.

— Піднімеш? — він потягнувся до мене, просячись на ручки.

— Боже, тобі сім років, а досі на ручки просишся! 

— То ні?

— Іди сюди, — я припідняла Альфео і, тримаючи на руках, показала золоту статуетку зблизька. Він зачаровано до неї потягнувся.

— Не думаю, що варто торкатись, — зронила я.

— Я лише погляджу, — пояснив він у відповідь.

— Добре, гладь, — я знизала плечима, і він ніжно, наче боячись зламати, провів рукою по кучерях ангелика

— Тая… Тео…

Тут нас обох покликали батьки — треба було направлятись до наших місць. 

Батьки купили хороші місця на другому поверсі. Я скоса на них подивилась. Не те щоб я була проти, але ціна за таке задоволення була чималенька.

Мама витягла свій театральний бінокль. Колись вона з татом придбала його на аукціоні старожитностей і дуже хотіла хоч раз використати. 

Вона радісно його протерла і приставила до очей.

Мої батьки дуже цікаві люди. Мама, як я вже казала, архітектор, а тато — історик-реставратор. Обидва дуже запалені до своєї роботи. Тож нас із братом з двох років навчають історії, мистецтву тощо.

Раптом погасло світло — це означало, що вистава починається. У залі запанувала тиша, лише чути було тихе шарудіння програмок і приглушені голоси, які швидко стихли. На сцені загорілися софіти, 

Батьки вибрали хорошу виставу — комедію Брехун і вже з перших хвилин було зрозуміло, що буде весело.

Головний герой — неймовірний брехло, людина, яка не проживе і дня якщо не брехатиме, але одного разу він заплутався у власних вигадках і переплутав ім’я дівчини, якій залицявся. Ця маленька помилка перетворилася на лавину нових брехень, і кожна наступна була ще смішнішою та абсурднішою. Глядачі раз по раз вибухали сміхом, а я ловила себе на думці, що навіть не помічаю, як минає час.

Особливо мені сподобалась ідея режисера перенести дію в сучасність — у 2025 рік. Герої користувалися телефонами і носили сучасні костюми і. Це робило виставу ближчою до нас, і ми з Альфео сміялися ще більше, бо впізнавали ситуації, які могли трапитися й у реальному житті.

Актори були надзвичайно талановиті. Кожен рух, кожен вираз обличчя був настільки живим, що навіть без слів можна було зрозуміти, що відбувається. Один із акторів так майстерно зображав розгубленість, що зал вибухав сміхом лише від його жестів. Інший умів так переконливо змінювати інтонацію з однієї на другу, що його репліки звучали як справжні імпровізації.

Ми з Альфео багато сміялись, іноді навіть настільки голосно, що мама лагідно штовхала мене ліктем, аби я трохи стримувалась. Але й вона сама не могла втримати усмішку. Батьки теж були в захваті 

Ця вистава була чудовою. Вона поєднала в собі легкість комедії, сучасні жарти 

й майстерність акторів. Коли світло знову загорілося в залі, я відчула, що ці дев’яносто хвилин промайнули як одна мить, залишивши після себе теплий сміх і відчуття радості.

То як? я бачу що числівників досі малувато але боюсь їх туди пихати бо вони весь текст мені знищити можуть. якщо є ідеї будь ласка підкажіть в коменрях.