Маленька радість ❤️

1000 прочитань моєї книги “Боги спустились з небес” і я відчула, що моя книга по-справжньому живе. 

Коли я починала писати «Боги спустились з небес», то не уявляла, як сприйме читач мій роман. Чи буде читач хвилюватися за Ліліт та Адама, чи зрозуміє антагоніста Каїна, сподобається ідея та зможуть уявити світ героїв таким, як я його писала… і ще безліч нескінченних думок.

І ось на днях побачила 1000 прочитань.
Тисяча людей, які зайшли в створений мною світ.
Тисяча пар очей, які слідкували за тим, як розгортаються там події…

Дякую за ваші коментарі, лайки, додавання книги в бібліотеку Бункет, навіть тихе читання без слів. Це все — величезна підтримка ❤️
 

І користуючись нагодою, хочу вставити цікавий уривочок з мого роману та запросити тих, кому подобається жанр: міське фентезі, до читання)
 

— Ну, і що ти робиш? — кинула вона, намагаючись надати своєму голосу байдужого тону.

— Раз в університеті ти не дозволяєш бути поруч, я можу лише так спостерігати, — відповів він, його голос був спокійним, але очі, що сяяли від впертості, натякали на щось більше.

Ліліт відчула, як її обличчя ледь спалахнуло рум'янцем. Серце забилося швидше, а в повітрі знову виник цей збудливий запах, що заполонив її відчуття. Адам стояв дуже близько, і його присутність затуманила розум.

— Якщо вже на те пішло, — промовила вона, відвертаючи погляд, — можеш… приходити до мене, щоб уникнути цих непорозумінь. Якщо хочеш.

Вона проковтнула слова, розуміючи, як двозначно це прозвучало. Адам повільно всміхнувся, і його очі заблищали ще яскравіше.

О, Ліліт, якби ти тільки знала, чого варті ці слова. Його думки на мить занурилися в уявлення про те, як це було б — бути ближче, бачити її без оцих обережних масок і стриманих реакцій. Кожен її погляд, кожне незграбне зітхання лише посилювали бажання пройти крізь цей невидимий бар'єр і розгледіти в ній щось ще глибше. Його тягнуло до неї майже нестерпно, і ця гра лише підсилювала спокусу. 

Та хоч би як він хотів продовжити ще трохи її дражнити, тримати на краю цього зв’язку, він відчував, що не варто поки що переходити межу. Поки що. Їхній зв’язок тільки починав розпускатися, як квітка на холодному повітрі. І хоча він точно знав, чого хоче, — бути з нею так близько, щоб нічого не залишалося прихованим — він також розумів, що поспіхом може все зруйнувати.