​​​​​​Знаєте, я задумалась, що зазвичай ділюсь з вами саме еротичними уривками зі свого любовного роману “Моя грішна кров”, де Софія предстає, як шалена спокусниця та впевнена, непохитна жінка,  а сьогодні запрошую вас бути присутніми при важкому діалозі між Софією та Деміаном, де Софія розкриє болючі глибини своєї душі, багато не хочу пояснювати чи розповідати контекст, ви самі все зрозумієте, коли почуєте (прочитаєте))) діалог:

— Він був твоїм батьком, — сказав Деміан тихо.
— Він був монстром. — В її голосі не залишилось нічого дитячого. Там тепер була сталь. — Знаєш, що він робив? Окрім зброї, наркотиків?
Деміан мовчав.
— Він убивав дітей. — Вимовила це рівно. Як лікар смертельний діагноз. — Продавав їх. У ящиках. У фургонах. У списках, де замість імен — вагові категорії.
Вона ковтнула повітря. Порожньо.
— Моя мама дізналась про це, коли мені було вісім. І ми втекли. Просто посеред ночі. Зі старою сумкою, двома книжками і плюшевим ведмедем, який пахнув її парфумами. Але він нас знайшов.
— Софіє… — його голос затремтів.
— Хочеш знати, що він зробив з мамою?
Тиша стала глибшою, ніж біль.
— Він викрав її. Коли дізнався, що вона щаслива. Що ми живемо утрьох. Що я малюю. Сміюся. Дихаю. Ми шукали її не один місяць. По всьому узбережжю. По лікарнях. По обличчях. А потім нам подзвонили. Ха. Знаєш де вона була? На смітнику. З переламаними пальцями. З вирваним волоссям. З розтрощеним ротом. Щоб ніколи більше не усміхалась.
Софія замовкла. Очі — сухі. Бо сліз не вистачає на таку правду.
— Ти хоч уявляєш, що я тоді відчула?

Писати цю сцену було важко. Хоча це не про жорстокість, а про те, що навіть після найтемніших історій люди здатні жити далі. І любити. І боротися.

Якщо хочете прочитати цю сцену повністю — ПЕРЕХОДЬТЕ СЮДИ

Дякую кожному, хто читає❤️