Продовження книги "Вороги кохання" вже на сайті. Запрошую до прочитання:) 

— Краще скажи мені про тату. Що там? — Він завжди казав про те, що проти татувань на тілі. Невже так різко змінив свою думку? 

— Можеш мене роздягнути й сама глянути. — Я залипаю на його губах рівно на секунду довше, ніж дозволяє самоконтроль. Потім різко хитаю головою, струшуючи із себе його дурнуватий флірт і запах шампанського, яким від нього тягне за кілометр.

— Дочекаюся моменту, поки ти сам захочеш показати, — дражню його, хоча пальці так і сверблять аби розстібнути ґудзики. 

— Нас скоро почнуть шукати, — зауважує Сашко, притулившись головою до мого плеча. Я розумію, що лягати з ним в одне ліжко у цьому номері — одна з найгірших ідей, але роблю це. В надії, що він взагалі не згадає цей вечір. 

— Байдуже, Давиденко. Я не боюся цього, на відміну від тебе. — Крізь шар байдужості пробивається образа. Вона засіла в моєму серці разом зі словами Олександра.

— Саме тому ти обрала Вадима? Бо він нічого поруч з тобою не боїться. — Наші ноги та руки торкаються один до одного. Між нами декілька шарів тканини, але таке враження, що немає нічого. 

— Я його не обирала. Він просто був поруч, коли я цього потребувала. — Щось було в ньому таке, що змушувало мене посміхатися. Вадим вмів заповнювати собою простір саме тоді, коли я цього так хотіла. Він був тим самим останнім пазликом, якого бракувало до повної картини. 

— Ти ж знаєш, що я не дам вам бути вам разом? — Я криво усміхаюся у відповідь. 

— Ми ще подивимося, Сашко. І на твоє тату, і на те, чи буде Вадим зі мною, — кидаю йому виклик, плескаючи по щоці. 

— Я тебе покараю. Навіть за спробу поцілувати його. Ясно?