Гори, як і завжди, як багато років тому, були незрівнянно красиві й величні. Вони теревенили про щось таємне з хмарами, закутавшись в них як в шуби й нерухомо застигнувши вартовими неспокійного вітру, дивлячись на людей зі своєї недосяжної висоти.

Але в цей літній день здавалося, що їх первісна байдужість канула в небуття, і що гори хочуть подарувати Марко, Мар'яні та Чугайстру з його донею можливість злетіти до неба. Вони були прекрасні й жорстокі, небезпечні для самотнього мандрівника, але не могли не радіти щасливому закінченню цієї казки. Можливо, Мар'яна і Марко змогли впоратися зі своєю недолею тим, що підкорили гори у своїх мандрівках, адже, піднявшись на вершину, люди стають сильнішими. А може, і тому, що їхні серця були відкриті для світла і добра, випромінюючи чуйність до краси й духів, що живуть у чаклунському краї. Гори загартували Мар'яну і Марко, додали їм твердості духу і навчили боротися за щастя.

Шлях їх один до одного був довгим і важким, але вони лише з ще більшою жагою прагнули зустрітися, йшли лісами та горами в пошуках щастя, ризикуючи життям і свободою.

А може, їм були потрібні ці випробування, які вони самі собі влаштували, щоб пізнати свою душу і душу коханого – щоб з'єднатися навіки й вже ніколи не розлучатися. Лише подолавши цей важкий шлях, Мар'яна зрозуміла всю силу свого кохання і змогла приборкати свій примхливий норов. Гори вчать багато чому. Вічному. Умієш брати, вмій і віддавати.

Обійнявшись, стояли біля чаклунського лісу Мар'яна і Марко, дивлячись услід Іванко, який зникав у заростях з маленькою донькою на руках. Дівчинка ласкаво посміхнулася і помахала рукою своїм рятівникам, потім ніжно обійняла батька, поклавши голову йому на плечі. Такими й запам'ятають їх Марко і його наречена, щасливими та вічно молодими.

Але для Іванко на цьому не закінчаться щасливі миті, адже десь у полях під спекотним літнім сонечком чекає на нього красуня Колосинка – польова русалка. Більше вона не боїться лісового панича, більше не буде ховатися в колоссі, коли побачить його вдалині. Чекає вона на нього терпляче, так, як він колись чекав на неї.

Попереду у них – вічність, їм нікуди поспішати.

Під безкрайнім синім небом на краю крутого кам'янистого схилу стояли й дивилися вслід лісовому паничу та його дочці Марко і Мар'яна. Пливли чарівні тумани, плескалася неподалік річка, співав пісні водограй, і солодко пахло ягодами й травами.

Але ось зник Чугайстер у тумані, і Мар'яна вивільнилася з обіймів свого коханого і кинулася бігти вниз по крутому схилу. Бігла як вітер, вільна відтепер від нещасть і горя. Побіг слідом за нареченою вірний Марко, наздогнавши її вже біля стрімкого обриву. І знову вони надовго завмерли в обіймах. Їхні сльози радості падали на родючий ґрунт і перетворювалися на ніжні жовтуваті суцвіття з тонкими пелюстками. З того часу ці дивні квіточки й вкривають гірські схили Карпат.

Мар'яна і Марко стояли на самій вершині, і в їхніх серцях вирували найрізноманітніші почуття – і радість, що все закінчилося, і легка туга за чарівним світом і Чугайстром, і надії на щасливе довге життя серед людей. Уважно слухали вони пісні синіх гір і, здавалося, що ніколи не чули нічого чистішого і чарівнішого.

Шумлять зеленокосі ниви й луки, грізно дивляться в синє небо гострі виступи скель, кружляють аромати гірських квітів, і в тому тихому шепоті, якщо добре прислухатися, і досі чутні голоси вірних Марко і Мар'яни.

Але старі люди кажуть, що почути їх зможе тільки той, хто вміє кохати, той, хто носить у своєму серці палкий жар справжнього, вічного кохання. Пухнастим зеленим килимом вкривають ліси передгір'я Карпат, і все ще цвітуть посеред густих трав біло-жовті квіти, розповідаючи людям старовинну казку про велике кохання.