Привіт, любі читачі.
Я вас не знаю. Ви не знаєте мене. І, можливо, саме тому мені сьогодні вперше за довгу годину хочеться виговоритися по-справжньому, без масок і без фраз «я тримаюся». Просто чесно.

Останні кілька місяців були такими, що якби це був сюжет книги, ніхто б не повірив. Але це не вигадка. Це моя життя.

Усе почалося приблизно три місяці тому.
Померла моя бабуся.
За кілька тижнів на війні загинув мій дядько.
Потім забрали мого рідного брата на підготовку до війни. Він живий, і я дуже сподіваюся, що так буде й надалі.
Коли близька людина раптово опиняється на порозі небезпеки, ти живеш із постійно стисненим серцем, прокидаєшся з однією думкою: аби все було добре .

Здавалося б, цього більш ніж достатньо, але життя вирішило інакше.

У грудні 2024 року мій наречений зробив мені пропозицію. Щастя — це те що я відчувала, було так добре...
А коли почалися всі ці втрати і коли мені найбільше потрібна була підтримка — він просто зник. Згодом я дізналася, що в нього вже була інша.
Ще один удар.

Я намагалася зібрати собі по частинах у чужій країні.
Без друзів. Без рідних. І в атмосфері, де часто відчувалася ксенофобія до моєї нації.
Страх, невпевненість, самотність — це було моє повсякденне тло.

Та найболючіше чекало попереду.

28 листопада день народження мого тата.
І я забула про це. Не через байдужість — через втому, роботу та безкінечний стресс.
Мені зателефонували батьки та нагадали. Я вибачилася, сміялася крізь втому, казала, що я справжня свинка-забудько, навіть похрюкала в трубку, щоби підняти їм настрій. Побажала здоров'я, довгих літ, тепла.

Наступного дня мама написала:
"Тато помер".

Я відразу зателефонувала.
І найболючіше — це чути, як людина, яка все життя тримала собе в руках, яка майже ніколи не плакала, ридає біля слухавки.
Моя мама – дуже сильна жінка.
Але того дня вона зламалася.
І я разом з нею.

Сльози, шок, біль. Але найбільше — розуміння того, що їй боліти ще сильніше, ніж мені.
Час лікує… але ж ніхто не говорить, скільки саме того часу має пройти. Такі речі не забуваються.

Сьогодні перше грудня. Хоча вже, мабуть, друге — ніч за вікном.
І мені просто захотілося виговоритися. Не в особисті повідомлення, не знайомим, не тим, хто даватиме поради.
А вам – людям, яких я не знаю.
І саме це дає мені якесь відчуття безпеки.

У мене тут майже немає підписників.
Єдина книга, яку я започаткувала, так і залишилася на паузі.
Але останні місяці мого життя звучатиме так, ніби я пишу новий роман — жорстокий, реальний, правдивий.

Чи я буду колись писати про себе? Не знаю.
Але я знаю певно: все, що я пережила, навчило мене відчувати глибше. І, можливо, саме це стане фундаментом для історій, які я зможу створити у майбутньому.

Поки що я просто намагаюся вистояти.
Прожити.
Пережити.

А там побачимо, що буде далі.