Що ж, я не пройшла у фінал конкурсу, не дивлячись на той доволі промовистий знак долі, про який я розповідала у минулому дописі. 

Перші дні після оголошення фіналістів мені було дуже прикро, що моя історія не знайшла такого відгуку в серцях авторів 9-ої групи (що оцінювала мою історію), і я щиро жалкувала, що таки подалася на цей конкурс, але потім, коли емоціі трохи стихли, я згадала, як прохала Всесвіт дати хоча б якийсь знак, який підказав би, що робити далі з моєю ситуацією з тривогою, що стала вже хронічною.

Дівчина Вероніка з емодзі у вигляді листка зелені біля нікнейму і і стала для мене тим самим знаком, після якого я на наступний же день наважилась почати приймати препарати, які до того приймати дуже боялась, і взагалі сумнівалась, чи слід.

Йде вже третій тиждень мого лікування. На щастя, воно успішне: тривога й панічні атаки, що загострилися з війною й страхом перед ракетними обстрілами, відступили. 

Нарешті відчуваю, що відновлююсь. 

Тож віра в знаки, схоже буде зі мною стільки ж, скільки буду я сама.

Цьогоріч читала щоденники Франца Кафки. Відверто депресивні, вони свідчили про глибокий душевний біль їхнього власника. Спостерігаючи за кожним його записом, досліджуючи кожен рік його життя, я щоразу задавала собі питання, яким би було б його життя, якби тодішня психіатрія була розвинена так само, як зараз? Якби в нього була змога пройти курс лікування, який повернув би його до нормального життя? Якими були б його тексти? Яким би людство його запамʼятало?

А ще цікаво, якою була б я без хронічної тривоги, і якою були б мої тексти, якби в моїх думках було б більше оптимізму та світла. 

Можливо більшість моїх текстів була б схожа на "Вогнем і мереживом", адже без тривоги та панічних атак, я - людина, якій не бракує іронії, бажання, та вміння жартувати. 

Тож, як там кажуть: "Далі буде"...=)