Він тиран

– Ти де була вчора так довго? — голос його низький, але вже з тією ноткою, від якої в мене все всередині стискається в крижаний клубок. Я відчуваю, як серце прискорюється, як долоні стають мокрими не від води. Я вдихаю. Глибоко. Повільно. Вперше за роки не відповідаю одразу: «Вибач, любий, затрималася на роботі». Вперше відчуваю, як у грудях наростає щось нове — не просто страх, а гнів. Рішучість. Від Львова. Від Вадима. Від його слів: «Ти сильна, Лізо, ти заслуговуєш на щастя».

– Я була на роботі. Потім у подруги.

Брехня. Я була з Вадимом — ми гуляли Києвом, в парку, зайшли випити кави біля Дніпра, і він цілував мене в скроню, коли ми прощалися біля метро. Його губи були теплі, ніжні, я вперше не відсмикнулася. Але я не кажу цього. Просто не виправдовуюся, як завжди. Він кладе телефон. Повільно встає. Я чую кроки — важкі, ближчі. Підлога скрипить під його вагою. Він високий, кремезний — я завжди відчувала себе маленькою поруч. Але сьогодні ні.

– У подруги? Яка подруга? Ти думаєш, я дурень? Я бачив, як ти посміхаєшся телефону весь тиждень. Хто він? З ким ти там листування ведеш? – гарчить Олег мені у вухо. Я повертаюся. Руки мокрі від води, пальці стискають губку так сильно, що вона тріскається, піна бризкає на підлогу. Я дивлюся йому в очі — вперше за довго не опускаю погляд.

Його очі — червоні, звужені від злості.

– Ніхто. Дай мені в спокій.

Слова вириваються самі. Голос тремтить, але не ламається. Я відчуваю, як кров приливає до обличчя — не від страху, а від сили, що нарешті прорвалася. Він завмирає. Обличчя червоніє сильніше — вени на шиї набухають.

– Що ти сказала? Повтори....

Продовження читати тут:

https://booknet.ua/book/ne-mi-cholovk-ne-moya-zhnka-b445213