– Тіно. Серйозно. Нам треба поговорити про нас. Про наш шлюб. Вона сідає перед дзеркалом, починає знімати макіяж ватним диском. 

– Що знову, Вадиме? Ти знову про те, що я забагато знімаю? Чи про те, що мені потрібен новий менеджер? Я втомилася від твоїх претензій. Ми нормально жили, поки ти не почав все драматизувати. Схоже ти старієш... Я стою у дверях і відчуваю, як усе всередині стискається. Вона навіть не повертається. 

– Я не про зйомки. Я про те, що між нами нічого немає. Вже два роки ми чужі. Ми живемо наче сусіди, розмовляємо тільки про Алісу чи про контент. Я більше не можу так. Вона завмирає. Повертається повільно. Очі холодні, як лід. 

– Ти знову зі своїми філософіями? У нас дитина, квартира, бренд. Ти хочеш все зруйнувати через свої «нічого немає»? Ти думаєш, без мене ти будеш щасливий? Ти ніхто без мене, Вадиме. Я тебе витягнула з тієї діри, де ти був.

 Її слова б’ють, як завжди. Але цього разу не ранять. Бо я вже не вірю їм. 

– Я не кохаю тебе. Пробач.... 

Не мій чоловік. Не моя жінка