Чи вірите ви в кохання з першого дотику? Герої моєї книги вірять. 

Ділюся свіжим уривком роману "Не мій чоловік. Не моя жінка". 

Я сиджу на лавці в парку біля Оперного, і сніг тихо падає мені на волосся, на вії, на наші сплетені долоні. Вадим поруч, його плече тверде й тепле під моєю щокою, і я повільно, ніби боячися розбудити сон, опускаю голову нижче, доки не торкаюся його пальта щокою.  Моє тіло саме знаходить зручне місце: права рука лягає йому на груди, долоня відчуває рівний, спокійний ритм його серця. Пальці ледь-ледь стискають тканину светра, ніби тримаються за якір. Я не думаю про те, що роблю. Просто роблю. І вперше за все життя мені не страшно, що мене відштовхнуть. Він не рухається. Тільки його великий палець повільно гладить мою долоню — по кісточках, по зап’ястю, по тонкій шкірі, де б’ється пульс. 

Кожен дотик залишає теплий слід, ніби він малює на мені невидимі літери. Я відчуваю, як по тілу розтікається ледь помітна дрож, але не від холоду. Від того, що мені добре. Просто добре. Я піднімаю очі. Він дивиться кудись у далечінь, на вогні Оперного, але я бачу, як куточок його губ ледь здригається — усмішка, яку він ховає. Вії довгі, тіні від них падають на щоки. Я хочу запам’ятати цей профіль назавжди.

— Вадиме... — шепочу я, і голос мій тремтить, ніби вітер у гілках. Він повертає голову. Погляд теплий, важкий. Він не питає. Просто чекає. 

— Я не хочу, щоб ця мить скінчилася... 

Слова вириваються самі. Я не планувала їх казати. Але вони вириваються, і я не шкодую. Бо це правда. Я сиджу, притулившись до нього, і вперше за роки не чекаю удару. Не чекаю крику. Не чекаю, що мене відштовхнуть. Він мовчить секунду. Потім його рука піднімається — повільно, ніби боїться злякати птаха — і лягає мені на волосся. 

Пальці прослизають між пасмами, ледь торкаються шкіри голови. Я завмираю. Чекаю. Але замість болю — тільки тепло. 

— Я теж не хочу, — каже він тихо, і голос його ледь чутний, наче він боїться розбити тишу. Його долоня спускається нижче — на мою скроню, на щоку. Великий палець гладить шкіру під оком, там, де ще вчора були сльози.