– Ти здурів сьогодні, Ян? Нащо так різко зірвався вниз? – чую дівочий занепокоєний голос та очі все ще боюся відкривати. Так хочеться знов у забуття, але воно мене чомусь до себе більше не пускає.

– Вейлі, сонечко, я просто захотів. Хіба цього мало? – він так відповідає, немов насміхається над дівчиною. 

Розплющую очі й бачу чисте, блакитне небо, в обрамленні верхівок дерев. Розумію, що лежу на вогкій холодній землі. Це ліс. Той ліс, над яким я летіла. Над яким востаннє була вільною. 

– Божевільний покидьок! – випльовує зі злістю дівчина. – Я так і знала, що з тобою будуть проблеми. Нащо воно тобі взагалі треба?! Ти ж ніколи новеньких не зустрічав.

Я повільно сідаю і, здригаючись, відповзаю від великої лапи птаха. Сокіл стоїть наді мною й спостерігає своїм лівим хижим оком. Його гострий дзьоб височіє над моїм тілом, немов гільйотина.

– Все коли-небудь буває вперше, Вейлі.

Змушую себе перевести погляд і подивитись на тих, хто свариться прямісінько посеред лісу. 

Блондинка тицяє своїм пальцем в багряний подовжений жакет Яна, а той лиш криво їй всміхається та розслаблено відповідає на випади дівчини. 

Він такий, як і в моїх снах. Високий з трохи вихрастим темним волоссям, на красивому обличчі застигла холодна маска байдужості. То він не тільки зі мною такий?

Позаду них крізь дерева видніється галявина, куди один за одним приземляються птахи… геліарни з вершниками та непрощеними у червоних плащах. 

– Ти міг її вбити, – вона вказує на мене рукою. – А запитають потім з мене. Бо я цього року відповідальна провідниця. Розумієш? Тобі скучно стало? Дівки твої тебе довели й ти вирішив новеньку собі у гарем свій підібрати?

Він повільно переводить погляд на мене. Кривиться, коли бачить що я прийшла до тями й наступної ж миті заливається холодним сміхом. Так, раніше не знала, що може таке бути – холодний сміх. Він мені його продемонстрував. Лиш Ян так вміє сміятись, щоб від цього звуку хололо все всередині. 

– Цю новеньку я можу до себе хіба прибиральницею взяти, – промовляє, відсміявшись. Його нищівний погляд гірше за удари.

– Бовдур, – кидає йому дівчина і йде до мене. 

– Як ти? – запитує вона, присівши поруч зі мною. 

Птах Сойлерса з її наближенням робить крок назад і я полегшено видихаю. 

– Нормально, – голос мій дуже тихий, хоч я прагну говорити чітко. Тіло моє відмовляється мене слухати. 

– Та я бачу, – зітхає вона, підводячись на ноги й простягаючи мені руку у шкіряній рукавиці без пальців. – Давай допоможу тобі, ходімо. 

Підводжусь на ноги й відразу мене накриває слабкість. Якби не трималася за руку Вейлі, то точно б впала знову.

– Та що ти там стоїш?! – кричить вона на Яна, котрий з кам'яним обличчям спостерігає за нами. – Ти винен в її такому стані, то хоч допоможи до озера її довести. 

– Ні-ні, – махаю енергійно головою. – Все добре. Я сама… сама дійду.  

Відкидаю її руку, щоб продемонструвати, що здатна йти сама, але мене відразу ж немов хто силою до землі тягне.

Ян задирає голову до неба і роздратовано гарчить. 

Я розумію, що падаю та холодної землі моє тіло не торкається. Він підхоплює мене на руки…

Час зупиняється, поки я змушую себе дихати, дивитись на нього, відчувати його тіло так близько. 

– Ти надто тендітна для цього світу, крихітко Даяно, – шепоче так, щоб чула тільки я. – Шкода. Я планував тебе ще довго мучити та певно ти й цієї ночі не переживеш.

БАГРЯНА АКАДЕМІЯ НЕПРОЩЕНИХ. ЙОГО ЗДОБИЧ 

Пишу для вас емоції)) Ваша Лада Астра