Глейстіг

Люди в селищі знають – не треба ходити в зачаровану гущавину, де чарівний народ танцює, не треба ходити стежками, що в'ються зеленими стрічками серед вересу, не треба пити зі струмка, в якому фейрі живуть, піною мереживною плечі свої прикрашаючи.

Не ходи.

Не шукай.

Не клич.

Ступив на стежку – пропав навіки, закружать-заберуть, навіки додому не повернешся. Вбрання їх зелене, шапки червоні, як кров, коштовності яскравіше сонця сяють, а в очах – льоди північні. Інші вони, нікого їм не шкода… і ніщо їх не зупинить, якщо потрапить смертний в їх обійми.

І тому в селищі, що розкинулося в долині Аннандейла, здавна люди носили чарівні обереги – місцева знахарка трави та камінці в полотняний мішечок зашивала, наговори бурмотіла, та й носили всі ці амулети, знали, що поки з ними подарунок старої, не торкнеться нечисть лісова.

Боялися чарівного народу селяни, забувши вже, що колись дружбу з фейрі водили, навіть напівкровки, бувало, народжувалися після бельтайнських вогнищ, що на найвищому пагорбі розкладають. Приходили фейрі до вогняної квітки, що розганяла морок, людьми прикидалися, потворність свою ховаючи, любилися з юнаками й дівчатами, іноді з собою забирали, якщо обереги хитрощами вдавалося змусити зняти.

Давно це було, піски часу давно замели ті часи, і лише страх викликали в смертних будь-які згадки про фейрі. Ніхто більше не залишав молока у дворі, щоб віддячити їм, забувши ніби, що злі фейрі кровожерливі й дуже небезпечні для людей.

І ось одного разу син старости прибіг з лісу з криками моторошними – сивий весь, очі оскляніли, немов бачили те, що не належить, руки тремтять, окривів хлопець, а був же красень на все село. Тільки й повторює – зустрів, мовляв, красуню в лісі, з головою людською, з тілом, розкішнішим за яке ніколи не бачив, – шкіра біла, шовковиста, ключиці з-під сукні стирчать, і пальці довгі, з кігтями червоними... Гуляв хлопець з дівчиною, танцюючи під дивну музику, та тільки дивиться – з-під зелених спідниць її козлячі копита видно.

І затремтів син старости, закричав не своїм голосом, впав у пил, ридаючи, як мала дитина. І як не намагалися заспокоїти, нічого не виходило – тільки біснувався нещасний.

– Чаклунство! – охали люди. – За старою Шейлі послати треба!

Так і було зроблено. Відправився хтось із сусідів хлопця до озера, біля якого знахарка жила, привезли її. Як побачила вона хлопця зачарованого, нахмурилася, і, ні з ким не розмовляючи, прийнялась майструвати амулет новий. Але не допомогла її магія – через пару днів помер син старости, так до тями й не прийшов, тільки кричав щось про дівчину лісову, кликав її, ногами сучив, ніби в танці…

– Піду в ліси, шукати глейстіг, – сказав старості молодший син на ранок після похорону. – Помщуся за брата.

І як не благали батько з матір'ю його вдома залишитися, Стефан їх не послухав. Амулет на товстий шнурок повісив, вкоротив його, щоб не злетів несподівано, та й вирушив вранці в ліс на пошуки чарівної діви з козячими копитами.

Не довелося йому довго шукати – ледь сонце в небо піднялося, як крізь мереживо листя дубового він побачив красуню в зеленій сукні, розшитій золотими нитками. Дівчина посміхалася червоними губами, і здавалося – кров то запеклася, кров його нещасного брата. Фейрі перекинула за спину волосся, переплетене перловими нитками, і вийшла на галявину з лісу.

Наблизилася діва, очей своїх чорних, як ніч, не зводячи з хлопця. Стефан намагався й не дихати, тільки скоринку хліба стискав у руці все міцніше, яку з собою взяв, – знав, захистить вона його від чар глейстіг. А та ходила колами, посміхалася – зло, жорстоко. І ось уже безодня її очей почала затягувати, пальці його розтискалися, але між спідницями промайнули волохаті козлячі ноги й роздвоєні копита, і Стефан немов прокинувся. Похитав головою, струснувся, намагаючись прогнати заціпеніння, хліб міцніше стиснув.

Простягнула дівчина руку до нього, обережно торкнулася грудей. І розтиснулася його долоня, випав хліб на траву, а шнурок на амулеті сам собою немов розв'язався, і ковзнув полотняний мішечок по грудях, впавши туди ж, куди і хліб.

Застогнала волинка, заплакала скрипка, заблищали в очах глейстіг вогні болотні смарагдові, притиснулася вона до Стефана, і закружляли дерева й хмари навколо них в дикому танці.

...Скільки в обіймах чарівної танцівниці провів Стефан, він не міг потім згадати. Тільки прийшов до тями, стискаючи в руці амулет. Як дотягнувся до нього? Не знав того. Але це і врятувало його від глейстіг. Озирнувся – не було нікого на галявині, тільки трава втоптана в танці.

Повернувся додому Стефан – мовчазний, сумний. Не міг забути він прекрасну дівчину із золотим волоссям і білою, як сніг, шкірою. І не лякали його вже ні копита, ні ноги козлині волохаті, мріяв він тільки про те, щоб вічно кружляти з нею серед дикої гущавини й буреломів. Радіти б йому, що не випила глейстіг його кров, що не згубила, божевілля не навіяла... а не було радості.

Кажуть, пішов одного разу Стефан у ліси, до своєї фейрі. Так і не побачили його більше, скільки не шукали. Та тільки староста після того, як обох синів втратив, знову почав людей привчати шанобливо ставитися до чарівних сусідів лісових – молоко за поріг виставляти, жертви на вівтарі нести.

У добрі з фейрі жити спокійніше.

____

Глейстіг — фея або привид, який може набувати вигляду гібридної істоти, що поєднує людську та козлину форми.