— Я зробив це фото сьогодні зранку. Як ви гадаєте, що я хотів ним вам сказати? — В аудиторії вмить стає гамірно, але ніхто не наважується сказати свою думку, боячись помилитися. 

— Кота та кішку, які хочуть злягатися, — відповідає Олександр і всі вмить починають сміятися з його відповіді. Викладачу доводиться постукати ручкою по дошці, аби студенти на задніх партах втихомирилися. 

— Є ще варіанти? — схоже, що його відповідь не вдовольнила Бутницького. 

— Любов між котом та кішкою. Вони притулилися один до одного і дивляться вперед. Можливо, на своє майбутнє, — зізнаюся я. У мене не було бажання відповідати, але я розуміла, що ця вікторина не закінчиться, поки професор не почує наші відповіді. 

— Любов? Це всього лиш коти. Вони не здатні кохати. — На язику так і вертілося: «Як і ти?». Втім, я не хотіла зʼясовувати стосунки саме зараз, бо знала, що більшість студентів, як тільки покинуть цю аудиторію, то почнуть пліткувати про нас. 

— Не суди по собі, Давиденко. Я впевнена у тому, що в них любові більше, ніж у тобі. — Олександр відкриває рота, щоб щось відповісти, але професор підіймає руку — жест тихий, але достатньо владний, щоб він замовк. У приміщенні знову тиша, легка, натягнута, немов нитка між нами двома.

— Тільки без образ, — вмішується Бутницький. У нього аж очі загорілися від нашої перепалки. 

— І в чому я не правий? Немає доказів того, що коти можуть кохати. Чи це вони самі тобі сказали? — Я обертаюся до Олександра, але ледь стримуюсь, щоб не вдарити його словом сильніше, ніж варто при всіх.

в кінці викладач вирішує, що вони будуть разом робити семестровий проєкт. Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую вас до прочитання мого роману "Вороги кохання".