Повітря навколо колихнулося, і я різко розплющила очі, стискаючи пальці на руків’ї кинджала. Це відчуття небезпеки було вже рефлексом.

Підвела погляд і побачила Кассіана, який тримав миску з чимось.

— Треба змінити пов’язку, — він став на коліна неподалік, відставив речі, а тоді простягнув руки з проханням підняти сорочку й светр.

— Її змінили. Це… не потрібно, — тихо відповіла я, хоча мій голос тремтів.

Його присутність змушувала моє тіло тремтіти й одночасно бажати його доторку. Саме тому я відчайдушно хотіла, щоб він швидше пішов геть або відсунувся у свій бік.

— Я мушу впевнитися, — наполягав він. Його фіалкові очі не виказували емоцій, але були невідривні.

І, звісно, він спробував торкнутися пальцями мого одягу, але я різко відсунулася, наче обпеклася.

— Не треба. Болю майже не відчуваю.

— Морвен… — видихнув він, і в цьому єдиному слові прозвучало роздратування, заховане під контролем. — Твою рану потрібно лікувати. Бо якщо цього не робити, ти перетворишся на ходячий, гниючий труп.

Я підвела голову, дивлячись на нього.

— Усе добре. За твоїми словами, мені нічого не загрожує. Я ж не можу померти...

— Знову брехня.

— Дійсно, мені не зрівнятися з віртуозом брехні, — роздратовано мовила я.

— Ти знаєш, чому я це робив.

— Так… Усе заради вищої мети. Тому можеш не витрачати на мене час.

Він стиснув вуста, і на мить здалося, що його ідеально виважений спокій готовий розколотися.

«Будь ласка, йди», — думала я.

— Тоді намагайся не підставляти нас і мою велику місію.

Кассіан відкинувся назад, і в його очах майнула холодна, кам’яна байдужість.

— Хочеш ще щось сказати? То говори. Так, я винна в тому, що потрапила до рук графа Утріка. І що тепер ми будемо під наглядом якогось дивака… Якщо ти збираєшся мене картати, можеш починати.

— Я не картаю, Морвен. Картати — це людська слабкість, яку я собі давно не дозволяю, — голос Кассіана був тихим, але різким, наче бите скло.

Я відчула, як моє обличчя спалахнуло від гніву.

— Та невже? Я думала, це твоя улюблена справа.

— Звісно. Ти ж ходяча біда, Морвен, — пролунало з його вуст, як глузування. — Як і ти, я також не люблю брехні. Тоді в лісі я відійшов на десять кроків. Якби ти покликала, усіх інших подій можна було уникнути. Але ти не покликала. Ти свідомо ризикнула нашою втечею і моєю свободою заради непотрібної драми.

Що він говорить?

— Ти впевнений, що це була моя драма, Кассіане? Чому ж не дотримуєшся своїх же настанов? Чому ти ще тут? Чому ти ще тут?!

— Не плутай. Я повернувся, тому що це мій обов’язок. Моя обіцянка. Ми ж визначилися, хто ми один одному.

Я встала. Мої ноги були ще слабкі, але гнів давав мені силу.

— Тоді не питай, як я. І тримайся подалі від моїх драм.

Кассіан теж піднявся, і простір намету одразу став занадто тісним. Між нами зависло нестерпне напруження, яке не було романтичним — це була чиста боротьба волі.

Він зробив небезпечно повільний крок уперед. Я відчула його холодний подих на шкірі, хоча він навіть не торкнувся мене. Його очі, що хвилину тому були кам’яно-байдужими, тепер горіли хижим, нестерпним голодом. У цьому голоді була загроза, але й визнання чогось, що жило в нас обох. На мить я забула, хто він, і хто я, відчуваючи лише тяжіння його сили та власної люті, так схожої на бажання.

Він важко видихнув.

— Можливо, — його голос став м’яким, але з прихованою залізною погрозою. — Але до того дня, Морвен, ти робитимеш те, що потрібно для нашої спільної мети. Зрозумій це, і подорож буде легшою для нас обох.

Кассіан відвернувся й вийшов із намету, залишивши мене наодинці з тремтячим повітрям.

Я стояла, не в змозі зрушити з місця. Його слова мали б бути образливими, мали б викликати мій гнів.

Але замість цього я відчувала лише тяжкий, нестерпний залишок його близькості, його запаху, його контролю. І, що було найгірше, — це відчуття було бажаним.

Наша розмова не мала сенсу. Ми говорили якісь дурниці, аби говорити. Ніби боялися промовити правду. А я справді боялася. Простіше було злитися.

Коли двоє з нас помруть

♥️♥️♥️Дякую всім за ваші коментарі та підтримку ♥️♥️♥️