Сьогодні вирішила трохи розважити себе «Книгою життя і практикою вмирання».
І, чесно, вона мене просто виводить із себе! Якби у 2015‑му, коли я ще була молодою й захоплювалась буддизмом, мені показали цю книгу, я б, мабуть, сказала: «О так, це ж справжній шедевр».
А зараз — просто не розумію.
На кожній сторінці мені твердять, що не треба нічого досягати, не треба ні про що думати, треба скласти руки й сидіти, розмірковуючи про смерть. Але ж я і так іноді люблю думати про смерть — іноді аж надто. В дитинстві всі мої ігри були пов’язані зі смертю: я «вбивала» всіх своїх ляльок, а подорослішавши, почала думати, що буде з нами після смерті. Є безліч книг про смерть, але саме ця книга мене розриває навпіл.
І все-таки Ла Вей мав рацію, коли казав, що буддизм — це шлях для тих, хто не може нічого досягти, і тому покладається на карму, ніби їм за щось там колись віддячать. І на переродження — мовляв, наступного разу пощастить більше.
Як на мене — повна нісенітниця!