РУСАЛЧИН ВІНОЧОК

А дивні сни продовжували снитися нещасному Марко. Довгими й в'язкими, ніби проклята трясовина, вони були, чарівною павутиною огортали його серце, заважали згадати, чому він рідний дім покинув. Гірчили ці сни трав'яним настоєм з полину та вересу, з вітром неслися в далечінь, отруйними квітами проростали з крутих берегів, що височіли над срібною гладдю чарівного озера, де жили русалки.

І в кожному цьому проклятому сні приходила до Марка русалка з іншого світу, зі світу мертвих, світу, де живій людині завжди моторошно й холодно. Він лише раз туди з нею відправився – нехай недовго був у холодному тумані серед кривих горілих ялин, а до кінця життя, напевно, серце його не відігріється...

З'являлася у снах русалка... Ходила поруч з парубком, і під її ногами трава не гнулася. Жоден листочок з дерев не злітав, жодна пелюстка не падала на землю... Але мало часу могла Іванка на березі провести, бо якби забарилася, коси її могли висохнути, а це – загибель для неї. Справжня смерть. Вічна.

Дуже красива була Іванка, танцювати любила, завжди прикрашала себе квітами, червоними намистами, все сподобатися леґіню хотіла. Ласкавою, доброю вона стала, розуміючи, що насильно милою не буде, і з часом парубок звик до неї, до її пісень, холодних рук... і іноді навіть чекав її. І не могла Іванка натішитися, все це помічаючи, бачачи, що чари її сильні та міцні, що оповили вони парубка водоростями та річковими травами, а голос її дивний заколисав – нікуди тепер не дінеться Марко, не покине він навіки Зелене Озеро! Але будити його від сну все ще боялася. А що як свою наречену згадає? Раптом залишить Іванку?.. Боялася вона, не вірила ще у своє щастя.

І співала про своє тужливе кохання русалка, і все жаданішою, прекраснішою ставала для парубка – з кожним сном, з кожною ніччю, з кожним сходом місяця над гладдю Зеленого Озера. Але все ж боровся Марко зі спокусою, всіма силами своєї людської душі боровся.

...Сиві величні Карпати терпляче і спокійно чекали, чим закінчиться ця історія, спостерігаючи за Чугайстром з Мар'яною, які нерішуче стояли біля заростей верболозу, що закривала вхід у казковий світ русалок і мавок. Що їх там чекає? Чи там ще нещасний Марко? Чи зможуть вони розбудити його, адже так довго спав чарівним сном парубок! Вся земля карпатська, всі високі гори й прекрасні долини, зелені ліси й золоті поля, всі духи – добрі й злі – зачаровано слухали ніжну сопілку, на якій грав Іванко, щоб втішити свою супутницю й додати їй сміливості, змусити її повірити в силу кохання. Грав лісовий панич, втамовуючи тугу Мар'яни, грав і сам забував про смуток.

– Не бійся, красуне, вже скоро ти побачиш свого коханого, – дбайливо посміхнувся Іванко, відкладаючи сопілку.

– Я не боюся, – сміливо вона наблизилася до чагарнику, яким заріс вхід в потойбічний світ, – я хочу, щоб якомога швидше все це закінчилося! Хочу повернути Марко у світ людей!

– Тоді дай мені руку і нічому не дивуйся, – таємниче прошепотів Чугайстер.

Один крок – і вони опинилися в казці. Летів пустотливий кудлатий вітер над верхівками старих коренастих сосен. По синьому небу плили білі хмари, і навколо стояла пронизлива тиша. Під ногами мандрівників сплітався різнобарвний килим квітів і трав, і серед них було багато таких, що дівчина ніколи не бачила. Лілові, сині, червоні, жовті – вони спалахували яскравими вогниками в зеленій високій траві. До того ж усі відтінки, усі кольори цього чарівного місця були ніби яскравіші, соковитіші, живіші... Мар'яна радісно посміхнулася, потім побігла зеленим полем, що розстелялося перед нею, – і не було йому кінця-краю! Густа зелень дерев старого лісу, де жили мавки, і озеро русалок залишилися десь позаду, коли Іванко наздогнав її вихором темним і схопив за руки, зупиняючи.

– Що це було, Іванко? – здивовано запитала його Мар'яна, озираючись і не впізнаючи поле – воно було сухим, з колючою травою, а ж тільки-но смарагдова зелень навколо неї розстелялася. – Я ніби забула, хто я і заради чого сюди прийшла... хотілося бігти назустріч сонцю, вічно бігти кудись... І ніколи не зупинятися... А де всі прекрасні квіти? Вони опали й засохли – дивись!

Вона розгублено присіла, торкнувшись рукою сивого попелу, що залишився від прекрасних квітів. Вколола стріхою палець, скрикнула, помітивши крапельку крові, і зачаровано дивилася, як вона летить на землю, і там знову оживає, починає колоситися зеленою травою, знову розпускаються дивовижні суцвіття на високих стеблах...

– Не бійся, красуне, – заспокійливо погладив її по руці лісовий панич, але тривога з'явилася в його очах, коли він зрозумів, що кров Мар'яни прийняла ця чарівна земля. Вони тепер пов'язані – і дівчина завжди зможе знайти дорогу сюди. Добре це чи погано – він не знав, але переконався зараз, що гуцулка справді володіє світлим чаклунством.

– Але що це було, чому все так… дивно?..

– На тебе подіяло закляття цього місця. Ще ніхто з людей не покидав озера русалок з власної волі, перемігши зле чаклунство. Але я поруч, і я допоможу вам з Марко вибратися звідси. На мене ніякі чари не діють, адже я заклятий і так.

Мар'яна розгублено дивилася на срібну гладь озер, що виблискувала-світилася під яскравим сонцем.

– Підемо шукати Марко? – запитала дівчина, стримуючи дике, несамовите бажання бігти до високих гір, що здіймалися вдалині, за синьою чарівною імлою, так хотілося дізнатися, що ж там...

Іванко взяв її за руку і, побачивши переляк Мар'яни, вирішив розповісти про те, що в цьому казковому місці відбувається, чому так ваблять її простори й далекі гори.

 – Ти прийшла до цих озер, щоб забрати того, кого тут вже прийняли за свого, занадто довго він тут перебував. А можливо, Марко вже став частиною цього чарівного го світу. Ось і наслали на тебе морок, щоб ти втекла подалі й ніколи більше не поверталася. Зараз підійдемо ближче до озера і дізнаємося, кому ти так сильно завадила... хто тебе прогнати хотів.