Вона йшла темними вулицями, світла знову не було, сірі багатоповерхівки без очей.

Вона проходила повз вічно сірих перехожих, які теж блукали призраками, як і вона.

Був листопад, але стояла така тепло, ніби знову весна.

Всіх їх супроводжував гул машин і пісні нескінченних генераторів.

Другий день у неї боліло горло, вона купила таблетки.

Потім, задумавшись, впала на лавку у темному дворі.

Таблетки, пігулки від болю, від тих інших хвороб… що якщо вони лише заглушають біль?

Але не лікують! Адже якби лікували, ангіна минула б і не поверталася, але кожної осені одне й те саме!

А якщо вони допомагають при болю в горлі, то що робити, якщо болить серце?

Так, таблетки і краплі допоможуть, але як зробити так, щоб люди перестали боліти?

І що було б, якби після кожної сварки ми бачили душі одне одного… Уявляєш, скільки там ран, які не вилікують жодні ліки!

Ось ця — від нещасного кохання, ось ця — від приниження і ненависті інших людей… о боже…!

Її дихання прискорилося.

Піднявши голову вгору, щоб заспокоїтися, вона побачила біле небо, затягнуте хмарами.

Якщо вони померли, думала вона, то як вони приходять до неї у снах?

Значить, вони не померли, значить, тіло — не межа.

Вона згадала, як одного разу через спеку впала в непритомність і ненадовго вийшла з тіла. Правда, швидко прийшла до тями, але що якщо це все доводить: тіло — не межа, а сни — це інші світи, а не просто робота мозку?

У світі стільки невідкритого, а люди плачуть через нерозділене кохання.

І поки вони плачуть, можливо, хтось із невидимого спостерігає за ними…

А телефони та телевізори — лиш відволікання від себе самих.

Того вечора її думки розліталися в усі боки, мов світло серед темряви, і вона відчувала: можливо, навіть у цьому хаосі є свій власний, тихий сенс.