“Я не повторюю помилок двічі.”

Сказав їй це, бо мусив щось сказати, аби не вирвати з її рук ту кляту книгу й не поцілувати просто там, між стелажами. Брехня.

Я б повторив це знову. І знову. І ще сто разів. Я йшов вузьким коридором, і лють клубилася десь під ребрами, як пар. Усе тіло тремтіло — не від злості навіть, а від того, що стримав себе.

(...)

“Я не повторюю помилок двічі” — знову лунає фраза в голові.

Помилка?

Якби це була помилка, я б не пам’ятав кожен вигин її тіла, кожен подих тієї ночі, кожну секунду її мовчання зараз. Мені хочеться знову її розгнівати. Змусити сказати хоч щось. Побачити ту прірву в її очах, коли вона намагається залишатись професійною. Хочу торкнутись її не так, як має торкатись студент, і побачити, як її броня ламається від моєї присутності. Бо лише так я дізнаюсь, що вона теж не байдужа.

Читати продовження можна Тут