— Споримо, що я зʼїм швидше? — запитує той, поки наші батьки зацікавлено переглядають фотографії у телефоні моєї мами з їх крайньої поїздки у Рим. 

— Який приз? — По-перше, я голодна. По-друге, я хочу його перемогти. І байдуже, що мій здоровий глузд кричить у рупор про те, що Саша запропонував цю витівку лише заради того, аби я перестала морити себе голодом через власну впертість. 

— Якщо я переможу, то ти мене поцілуєш, а якщо ні… — Я заперечно хитаю головою, сильніше стискаючи у долоні серветку. 

— Ніколи, чуєш? Ніколи більше не пропонуй мені нічого подібного. — Моє око починає сіпатися. Я бачу, як коліно різко дьоргається вгору. Думала, що через два роки згадуватиму ту історію з посмішкою, але моє серце все ще нило від приниження на образи. — Який же ти все ж таки… — Моя розгубленість паралізує мене. Хочу втекти й забути про цю безглузду вечерю, але він хапає мене за запʼясток. 

— Вибач, я перегнув палицю. — Він насмілився осоромити мене тоді й ще зараз мав нахабство насміхатися. Якого біса? Його хватка стає слабшою. — Давай так. Якщо ти переможеш, то я поверну твою білизну, а якщо ні, то вона залишиться у мене. — Я б мала поставити свою гордість вище, ніж улюблена білизна, але мої довгі роздуми призвели до того, що я таки погодилася на його пропозицію. 

— Домовилися. Час пішов! — Я швидко запихаю до рота весь сир, агресивно його ковтаючи. Добре, що хоч шматочки не великі. Стараюся не дивитися у тарілку Олександра, аби не відволікатися. Чую лише, як його виделка ковзає по маминому сервізу, видаючи не надто приємний звук. Моє дихання стає все важчим. Рот болить і здається, що я от-от виблюю, але останній помідор з салату опиняється в мені і я радісно підстрибую на стільці. 

— Вітаю з перемогою, Маріє. — Він витирає кутики своїх вуст, а тоді вже спокійно дожовує тарт з крем-сиром та лососем. Мій погляд падає на його тарілку і я розумію, що він геть не спішив їсти. 

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую вас до прочитання моєї книги "Вороги кохання".