— Марто, ти вже все вирішила? — голос Ірини трохи занадто бадьорий.

— Так. Андрій Дмитрович підписав заяву.

— Я вже чула… — Ірина знизила голос. — Слухай, тут така справа. Мені терміново потрібен перекладач на сьогодні ввечері.

Англійська у тебе шикарна, і… ну… я дуже прошу.

— Ірино, я ж… не працюю там більше.

— Знаю. Але на один раз. Тим більше — це дуже добре оплачувано. Я сама не можу, бо у мене важлива зустріч.

Гроші… Слово, яке пробиває будь-яку оборону.

Данин садочок, харчування… мама… ліки…

— Що треба робити? — питаю вже м’якше.

— О 20:00 будь, будь ласка, у холі готелю “Маяк”. Там буде делегація з-за кордону, я вже всіх попередила, що прийде перекладач. Просто супроводиш, допоможеш з документами. Все просто.

“Маяк”...Готель. Той самий.

Мене накриває хвилею холоду.

— Марто? Ти тут?

— Так… так. Просто згадала, де це.

— То як, ти згодна?

— Так. Я буду.

Вона ще не здогадується, що в “Маяку” на неї чекатиме не делегація… а той, від кого вона тікає останні три роки. І ця зустріч вже змінить усе.

Продовження тут