У дитинстві мене незбагненно манило трюмо в батьківській спальні, яке віддзеркалювало усе довкола. Варто було лише потрапити в його поле зору, як воно чіпляло увагу й тягнуло до себе, немов магніт. І від цієї дивної сили ставало по-справжньому моторошно. 

Воно складалося з трьох частин: центральної й бокових, що розмножували простір у нескінченну самоподібність. 

Я завжди намагався при першій нагоді закрити його, бо цей пронизливий погляд не давав жодного спокою — сіючи невидимий страх.

Ось вам і бездуховність. 

Час від часу я підходив впритул до трюмо, опирався руками на його боковини й вдивлявся в очі свого віддзеркалення. Цей поєдинок був нетривалим й завжди завершувався моєю поразкою. Хоч би як я не силував себе не відводити погляд, витримати було поготів.

Здавалося, що ця жива сутність будь-якої миті може вхопити мене й затягнути у свій невідомий світ.

Від цих думок серце охоплював невимовний страх, тому я поспіхом закривав дзеркало, щоб більше не бачити свого двійника

Подих потойбіччя різко відштовхував у протилежний бік, даючи зрозуміти, що я не готовий.

Я не проти існування свого двійника, проте краще його прикрити, щоб зайвий раз не зиркав на мене. Хтозна-що ховається за доволі невинним виглядом: зубата потвора з предовгими ручиськами, що витисне з тебе останні приглушені слова порятунку — «мама», «ма». 

Чарівний клич рятівнику, що завжди стоїть на сторожі. Немов Жанна д’Арк в обладунках із піднятим мечем, щоб одним помахом відтяти їх й врятувати невід’ємну частинку свого всесвіту.