Момент, коли їх ледь не застукала директорка...

— Застрибуй на руки. — Мені не залишається вибору і я роблю, як він просить. Долоня Олександра зручно влаштовується на моїх сідницях. Не встигаю обуритися, як він вмикає воду. 

— Хто там? — Голос директорки не можливо сплутати. Лише вона говорить так, неначе проковтнула наждачку, а потім запила це якимось термоядерним засобом для травлі мишей. Я б ніколи не погодилася на цю авантюру, якби не знала, що Вікторія Олегівна запросто анулює наші заявки на участь у конкурсі, якщо застукає за порушенням правил нашого приватного університету. Заходити дівчатам у чоловічу роздягалку суворо заборонено. Правило №102. Їх цілих 621 і я вивчила кожне з них, аби не потрапити в халепу, на кшталт цієї. Хто ж їх ніколи в очі не бачив і чхав на список заборон з високої гори, так це Давиденко. 

— Це Олександр. — Моя сорочка прилипає до шкіри та бюстгальтера. Спідниця стає важчою, бо вбирає в себе воду і мені здається, що вона от-от сповзе з моєї талії. 

— Пара вже давно закінчилася. Швидше. — Вона розвертається і, ймовірно, йде геть. Давиденко притискає мене до стінки кабінки. Ми ще декілька секунд дивимося один одному у вічі, а потім він обережно опускає мене на землю. Мої лофери ковзають по плитці неначе ковзани по льоду. 

— Допомогти? — Він самозакохано кусає нижню губу аби приховати свою самовдоволену посмішку. 

— Іди краще до біса. — Хлопець обережно обходить мене піднявши руки, а потім скидає свій мокрий рушник.

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую вас до прочитання мого любовного роману "Вороги кохання".