Є один жарт, який завжди згадується мені, коли думаю про нашу історію.

Америка: мій дід підсуєтився — і тепер я маю завод.
Австрія: мій дід підсуєтився — і я успадкував ферму.
Україна: мій дід підсуєтився — і вижив.

На початку ХХ століття в Україні було чимало заможних родин. Не лише промисловців чи магнатів — а й просто людей, які жили гідно: інтелігенція, заможні селяни, міщани. Їхні діти й онуки могли б стати представниками того самого old money — спадкової культури добробуту, освіти, стилю.

Але історія пішла інакше. Прийшли росіяни — і все забрали. А що не забрали, те знищили.

І я часто думаю: а що, якби все склалося інакше? Якби наші родини зберегли своє майно, традиції, підприємства, дім і пам’ять?

Я уявила — і написала про це. У моєму новому романі «Не жіноча справа» кожен розділ починається з вирізки старої газети чи журналу, щоб показати вам альтернативну історію — де людина мала шанс стати українським Рокфеллером.

Вирізка з журналу “Le Monde Illustré” (Париж), №9, вересень 1949 року
Український феномен: Сергій Левкович — спадкоємець честі та нової Європи

У просторому кабінеті на Банковій, де з вікон видно куполи Михайлівського собору, пан Сергій Левкович приймає нас у бездоганному сірому костюмі. Його манери — віденські, а усмішка — київська: тепла, стримана, трохи іронічна.

Для Європи він — взірець українського “старого гроша”, людина, що не лише накопичила, а й створила багатство. Засновник концерну Levkovich Industries, колишній офіцер інженерного корпусу, Левкович починав ще у двадцятих — із виробництва електротехнічних компонентів, що постачалися для залізниць і лікарень. Під час війни 1942 року його заводи забезпечували союзні війська енергетичними системами, а після неї — відновлювали інфраструктуру Центральної Європи.

«Я завжди вірив: незалежність — це не гасло, а економіка», — каже він, розглядаючи ескіз нової київської електростанції, яку фінансує його концерн спільно з австрійськими партнерами.

Його син, Ігор Левкович, сьогодні — один із найперспективніших політиків молодої республіки. У Києві його вже називають “новим голосом Республіки”. Та в Парижі, Лондоні й Берліні все ще переконані: без старшого Левковича не було б молодшого.

У Європі таких родин небагато — де капітал і репутація злилися з ідеєю державності. Ім’я Левковича стало синонімом українського модерну: стабільного, упевненого, європейського.

Редакційна довідка: Матеріал підготовлено в межах серії «Нова Європа після війни». Кореспонденти “Le Monde Illustré” відвідали Київ, Львів та Одесу, щоб показати економічне та культурне відродження молодої української республіки.
 

Читати новий розділ можна вже сьогодні на сторінці роману.