Королівство зимових ельфів
(новинка, зимова казка)

Наближався Йоль. Зі сніговими хуртовинами, тріскучими морозами, святковими ярмарками та медовим елем, який привозять з-за Кришталевих гір ельфи-медовари. Будинки Вінтера, столиці Холендії, вже прикрасили гілочками ялини, вінками з гостролиста, червоними стрічками й блискучою мішурою. Вічнозелене дерево росло на міській площі, і щороку на його гілках розвішували яскраві скляні кулі. Нарядне дерево виблискувало магічними вогниками, іскрилося блискучими ліхтариками з фольги й різноколірного скла, горіло дивовижними гірляндами... Такі ж ялинки світилися в кожному саду жителів Вінтера, були видні в отворах вікон, прикрашених вогниками. Місто було засипане снігом і здавалося втіленням північної казки. Ще б пак – наближається чарівний Треттаундінн, дванадцята чаклунська ніч, мати всіх ночей. І темний шовк неба скоро прикрасять вогняні феєрверки, а на міській площі, біля ратуші, вже почалися нескінченні зимові гуляння.

Люди будуть славити Йоль і духів Зими. Радіти відродженню сонця. Колесо року хитнеться до весни, Дике Полювання буде літати у височині, але тільки обрані зможуть побачити його або навіть приєднатися до гончих...

І в це найчарівніше свято оживають чудеса і казки... Можливо, містечко навіть відвідають зимові феї, чиє чаклунство розфарбовує чорне небо над Холендією прекрасним північним сяйвом.

Йоль іде!

Привиди й духи закрутяться серед білосніжної хуртовини, покинувши на ці священні ночі потойбічний світ, з'являться тролі та ельфи. Втім, останніх мало хто бачив останніми роками – кажуть, вони все рідше святкують з людьми, загордилися. І є чому – великі чарівники й довгожителі, вони мешкають у потайному світі, де магія була повсякденною справою, а чудеса траплялися не тільки в свята Колеса року. Їм нудно поруч з людьми, а розважати народ магією вони вважали нижче своєї гідності.

Тільки Ріаннон Ардьєн вже давно не вірила в чудеса. Вона ходила засніженими вулицями Вінтера в пошуках роботи – але ніде не була потрібна ні няня, ні покоївка... Хіба що в одному панському будинку, яскраво прикрашеному зеленими і червоними гірляндами, запропонували їй місце на кухні, але на це дочка збіднілого барона Ардьєна, який прогаяв її придане на картярські ігри, не була готова. Батько помер минулого року, і прекрасний особняк з рожевим садом пішов за безцінь, щоб дівчина могла розплатитися з боргами. Після вона працювала гувернанткою у дочки одного з друзів барона, але сьогодні вранці виявилося, що дівчинці знайшли іншу вчительку... А може, Ріаннон Ардьєн була занадто молода й вродлива – білі локони, сині як лід очі, струнка фігура й витончене обличчя аристократки – ось мати її учениці й запросила сувору літню даму, схожу на ворону... щоб її старший син не задивлявся на безприданницю. Дівчині не було куди піти, і тільки надія знайти роботу зігрівала її в цей морозний вечір.

Ковтаючи сльози, Ріаннон завмерла біля ратуші, розглядаючи народ, що гуляв навколо. Пахло корицею та здобою, запеченими яблуками й карамеллю, гірким шоколадом і ваніллю... Повз пробігали діти, радіючи снігу й артистам, які заїхали на площу, – розкинули намети, розставили свої атракціони... І зараз циркач з розмальованим обличчям і в смішному ковпаку з бубонцями запрошував всіх на виставу.

Ріаннон не збиралася нікуди йти, але ноги самі понесли її до невеликого намету, прикрашеного голками гостролиста й штучними квітами та сніжинками – мертвими, холодними, що викликають острах своїм моторошним глянцевим блиском.

Якийсь юнак спробував зацікавити її розмовами, пригощаючи пряним елем і карамельним яблуком, від напою Ріаннон відмовилася, а яблуко невідомим чином залишилося у неї в руці. Згадавши, що з ранку майже нічого не їла, дівчина насолодилася ласощами й тут же натрапила на пронизливий погляд чорних очей.

Біля намету з мертвими квітами сиділа смаглява жінка зі скуйовдженим волоссям і колодою карт у кривих пальцях. Схожа на відьму, в яскравих залатаних штанях і чоловічому камзолі, в недбало накинутому на плечі потертому хутряному плащі, вона була така дивакувата й смішна... Але при цьому здавалася небезпечною, попри свій дивний вигляд.

Вона поманила Ріаннон пальцем і розреготалася. Дівчина відвернулася, не бажаючи мати нічого спільного з балаганними ворожбитками. Кажуть, їхні чари прокляті й можуть забрати в Потойбічний світ, де ти будеш вічно блукати серед сухого вересу або по болотах, по диких хащах... а то й потрапиш до гончих короля ельфів. Він любить полювати на темних землях.

Всі дні Йоля – небезпечний час, і люди пам'ятали це. Настає ніч духів. Тринадцять ночей буде крутитися Колесо, і від першого заходу до останнього світанку немає ні звичного часу, ні кордонів між світами... Вони стерті, зірвані.  Сім днів до головного дня.

І кажуть люди, що духи й мертві, нелюди з чарівних Пагорбів, – всі вони бродять у Верхньому світі, і іноді… іноді виконують людські мрії. Творять чудеса.

Правду кажуть, що чари відьом кого завгодно з розуму зведуть – куди б Ріаннон не йшла, намагаючись покинути площу, а все одно опинялася біля намету старої відьми, яка то реготала, дивлячись на дівчину, то була зайнята своїм ворожінням. У світлі святкового багаття, яке вже розклали на площі, намети й люди виглядали казково-таємниче, і Ріаннон сама зробила крок до ворожки, піддавшись чаклунському чаруванню Треттаундіна.

Дівчина здригнулася, підходячи до намету, згадавши, що цього року не справила собі новий вовняний одяг, як того вимагають звичаї... Краєм ока побачила чорного кота, що з’явився біля продавчині здоби. Величезного, пухнастого. Йольський кіт?.. Та звідки йому тут взятися... І вже коли Ріаннон була готова зробити крок до намету ворожки, чиясь тверда рука утримала її.

– Леді, я б не радив вам заходити до Лірієн, – пролунав суворий чоловічий голос. – Ця відьма відбере вашу радість, щоб наповнити нею свій йольський казан зі зіллям. А вам дістанеться тільки глуха туга зимової ночі.

Ріаннон завмерла під пильним поглядом синіх очей. Високий джентльмен у довгому пальті з хутряним коміром і у високому циліндрі грався витонченою тростиною з навершником у вигляді морди кота й пильно розглядав дівчину. Сніжинки на його обличчі не танули. Мабуть, не зовсім людина... Або зовсім не людина. Зіниця його стала вузькою, зміїною, на щоці з'явилася алмазна крихта – крижинки ніби виросли на блідій шкірі, заіскрившись чарівним візерунком.

Ріаннон злякано моргнула й ледь втрималася, щоб не кинутися геть.

Ельф. Гість з Пагорбів. Представник Зимового народу. Тільки у них бувають такі сліди на обличчях...

Дівчина моргнула – і крижинки на його лиці зникли.

– Дякую вам, сер, – відвела погляд Ріаннон. – Я ледь не піддалася чарам цієї ворожки.

Ельф посміхнувся й купив у найближчій лавці гарячий напій зі спеціями та ягодами, простягнув його заціпенілій Ріаннон і неспішно попрямував геть від намету старої відьми. Дівчина пішла поруч, поступово зігріваючись. Вони розмовляли про все й ні про що – і запитай хто Ріаннон, що розповідав ельф, вона не змогла б відповісти. Дівчина й не помітила, як вони перемістилися ближче до багаття.

Годинник на ратуші пробив північ.

Час чудес і бажань, які збуваються. Ріаннон сумно посміхнулася й подумала, що даремно вона взагалі прийшла сьогодні на площу.

– Чому ви одна в цю ніч? – запитав ельф.

– Я шукаю роботу, – неохоче зізналася Ріаннон, розуміючи, що приховувати правду немає сенсу, хоча їй дуже не хотілося, щоб її жаліли. Але чомусь вона не могла збрехати в розмові з ельфом – мабуть, так впливала його магія. Але страшно не було. Набагато більше, ніж гість з чарівної країни, її лякала ніч в якомусь притулку для жебраків. Їй нікуди йти.

– Ось як… – задумливо промовив ельф.

У небі розпустилася червона квітка феєрверка, перетворившись на вогняну комету. Відблиски впали на суворе обличчя ельфа, і його очі змінили колір. Стали рубіновими, ніби застигла в льоду кров.

Моторошно. Ріаннон пересмикнула плечима, відвівши погляд. Зимовий народ небезпечний. Бігти б звідси, але чому вона стоїть і ледь дихає від хвилювання, не маючи сили зрушити з місця?..

– Ви знаєте, мені потрібна гувернантка для сина, – сказав ельф. – Правда, доведеться вирушити зі мною в Пагорби. Ви готові покинути ваше місто заради такої роботи?

Невже це і є її диво, про яке вона так просила духів?

«Та я готова хоч у Потойбічний світ спуститися! Не ночувати ж мені під міською ялиною або в нічліжці!» – промайнула в неї відчайдушна думка.

Тут під ноги їм метнувся той самий кіт, про якого Ріаннон подумала, що він дух Йоля. Він був величезний, з пухнастим хвостом і зеленими очима.

– Оллін! Знайшовся! – радісно вигукнув ельф, беручи кота на руки, і додав: – Він постійно тікає у ваш світ, ось я й опинився тут у пошуках Олліна, тож у ваші обов'язки, леді, входитиме й догляд за моїм котом. Якщо ви згодні, звичайно.

– Я згодна! – занадто швидко відповіла дівчина й почервоніла.

– От і добре. Мене звати Ейрін Крижаний, я із Зимового народу. Втім, напевно ви вже це зрозуміли... Адже я не просто так запропонував вам цю роботу. Ви володієте чарівним зором. Рідкісні люди можуть впоратися з ілюзією, яку я вмію створювати. Тільки в мене буде умова. Наш світ... він не надто прекрасний в людському розумінні. Ви будете наносити на повіки чарівну мазь – але тільки на ліве око! – і зробите це прямо зараз, оскільки ми вирушаємо в дорогу. – Він простягнув скляну пляшечку із золотою кришкою. – Скажіть адресу, за якою ми заберемо ваші речі... як вас звати?

– Ріаннон, – видихнула вона.

Кіт блиснув смарагдовими очима.