Русалчин віночок - карпатська казка
 

Якщо з високої гори поглянути на сусідні схили, можна надовго завмерти від мальовничої краси величезного синього озера, що лежить в долині. Можна довго милуватися валами, зарослими густою травою й квітами, що огинають озеро з двох боків, немов величезні смарагдово-сонячні змії... Милуватися берегами, які густо поросли кедровою сосною й пухнастими колючими ялинками. У дзеркалі вод можна побачити віддзеркалення гір з густими лісами, що вкривають їх схили. Невибагливі маленькі ялини ростуть навіть у тріщинах скель, і коріння їх в'ється та повзе по стрімких стінах... А десь далеко, за пагорбами, шумлять тисові гаї.

Високо печера Перелесника, далеко з неї видно...

Але не до милування чарівною красою нещасній полонянці. Закінчилася весна, прийшло спекотне літо, але дівчина не здалася злому духу спокуси й пристрасті, берегла свою честь, знала, що краще кинеться в прірву, ніж отримає її Літавець.

І боячись втратити свою полонянку, не став силувати її нечистий, вирішив дочекатися того дня, коли вона сама до нього прийде. Сама посміхнеться, поцілує ніжно... Адже інакше й не бувало. Як не лютували, як не тікали від його згубного кохання дівчата, а все одно здавалися його волі. Ніхто не міг встояти перед чарами спокусника.

І цей літній день, тричі сьомий з того часу, як викрав Мар'яну Перелесник, нічим не відрізнявся від інших. Повернувшись до своєї полонянки, кинувся Літавець вогняною тінню до дівчини, жадібно простягнувши свої руки.

– Все одно жадатимеш мене, – прошепотів він, намагаючись обійняти красуню, але, як завжди, вона з огидою відштовхнула рудого кремезного пана, в якого перетворювався Змій, прилітаючи до своєї печери.

– Ніколи не забуду свого Марко! – відповіла вже звично Мар'яна, відходячи подалі. Відвернулася погордо і більше ні слова не сказала.

За час, проведений у цій печері, дівчина перестала боятися Змія, бо зрозуміла – поки любить її Перелесник, шкоди їй не буде, та й не тільки тілом її він хоче заволодіти, кохання її домагається, душу хоче полонити.

Сіла Мар'яна на камінь біля прірви й задумливо на озеро стала дивитися. Оточене лісом і луками, воно приваблювало її вже давно. Адже на цих галявинах є чарівна трава, про яку мольфар їй розповідав. Трава, яка позбавить її від набридлого кохання вогняного змія. Все для зілля вже можна збирати – якраз настав час травам дозріти.

Змій зник, наче й не було його, – відлетів губитель у своїх розбійницьких справах. А Мар'яна обережно дістала з потайного місця в поясі невеликий камінь громовик, який отримала від мольфара. Зачаровано дивилася на нього й згадувала, які трави треба кинути в чарівне зілля, щоб позбутися кохання Літавця. Потім сховала камінчик і обережно почала спускатися до озера – з деякого часу Перелесник почав відпускати її на прогулянки, не боячись, що вона втече… та й бігти нікуди. Все одно з долини іншого виходу, крім неприступних скель, не було. Ще через озеро був шлях, але оманливий і небезпечний... І серце полонянки відчувало, що на цьому водоймищі відбуваються різні дива, не просто так нечистий дух тут оселився. З самого початку, як притягнув Перелесник сюди Мар'яну, він попередив її, що в цьому крижаному і проклятому озері купатися не можна, навіть близько підходити небезпечно.

Мар'яна, лише підійшовши ближче, розгледіла, що і зараз, посеред літа, на поверхні кружляє лід. Виблискує гострими гранями. Ловить відблиски ясного сонечка... І не тане... І немає в цьому озері ні риб, ні жаб. Але воно не мертве, не мертве, є тут життя. Потойбічне життя, інше, прокляте... про яке краще й не знати. Тому і втекти цим шляхом неможливо.

Ковзають у воді туманні чорні тіні. Ніби змії або стрічки, що виткані з самої темряви. Іноді бачиться кришталева вежа, а навколо неї – вири. Але тут же вона зникає, розсипаючись крижаною крихтою, яка не тане, а лише великими алмазами лягає на дно... Здається, задивишся на ці камінчики — і ніколи не відійдеш від води. Ледь знайшла в собі сили Мар'яна відсахнутися від проклятого озера.

Спочатку стежка вела її серед дубів і горіхів, тополь і акацій, яскраві білі грона наповнили прозоре літнє повітря бентежним солодким ароматом. Мар'яна на мить зупинилася, заплющивши очі, і її серце наповнила надія.

Адже якщо не вірити, якщо здатися – то простіше відразу каменюку на шию і в це озеро… стати його тінню, духом нечистим, туманом ранковим, зорею-зоряницею. Ні, не така Мар'яна. Вона все що може зробить – і все що не може! Але втече від проклятого Перелесника!

Коли Мар'яна вже була на березі, побачила сірого кошлатого вовка, що біг під горою, на якій Перелесник зробив собі печеру. Звір озирався навколо, і за його дивною ходою Мар'яні здалося, що ця істота – вовкулака. Перевертень, що змінює за допомогою нечистих духів свій вигляд. Дівчина застигла на місці, не наважуючись і кроку зробити – такий сильний жах на неї напав. Ніби хтось вбив її в землю, зв'язав по руках і ногах.

Мар'яна зачаровано дивилася на звіра, який повільно йшов до неї по густій високій траві, занурюючись у неї майже по холку. Міцне кошлате тіло з широкою грудиною, великі лапи, блискуча чорна шерсть з білою плямою на загривку... Морда істоти була прикрашена світлими смугами й плямами під жовтими, ніби злитки золота, очима. Під час бігу вовк трохи пригинав голову й здавався сутулим. І він кульгав...

Мар'яна розуміла, що їй нікуди подітися, – у звіра великі ікла й міцні щелепи, він може вбити її на місці. Роздерти, зжерти, і кісток не залишиться!.. Чи не той це вовкулака зі страшних казок, які розповідають гуцули біля вогнищ?..

Але раптом вовк вигнув хвостом, наче домашній пес, і дівчина зрозуміла – не страшна ця звірина, не заподіє вона зла.

На мить вовкулака зупинився, немов прислухаючись до чогось, підняв голову, повів гострими вухами... А потім підбіг прямо до Мар'яни й заскиглив тужно, поранену лапу простягнув, очима благаючи про допомогу. І хоч дівчина все ще була налякана, але побачила, що звір дуже тихий, не варто його боятися. Хотів би – вже давно розірвав би її. Присіла вона біля звіра, тремтячою рукою провела по м'якій шерсті. Потім обережно взяла вовчу лапу, вийняла з неї сучок, та й промовила тихо, навіть не сподіваючись, що звір її зрозуміє:

– Зараз я так злякалася, вовче, що здалося, ніби у мене було два серця, і жодне не втрималося б у грудях!

А вовк їй на те чоловічим низьким голосом і відповів:

– І я колись, красуне, мав два серця, але тим сучком гострим уколов я собі одне з них, і не міг зі шкури звіра вибратися… але тепер знову можу людиною бути. Ти допомогла мені, я допоможу тобі.

І тут такий страшний вихор піднявся, що й столітні дерева пригнув, як траву лугову, зашелестіли квіти й трави, а між ними з'явилася ще одна трава, якої ніхто й ніколи з людей не бачив. Зрозуміла Мар'яна, що трава ця виросла з крові вовчої, яку пролив він зараз на землю. І на очах здивованої дівчини засяяла трава синім вогнем, заіскрилася. І дрібні суцвіття прикрасили стебла, потягнулися до сонця, виросли майже по пояс полонянці.

Мар'яна зачаровано дивилася на чарівні квіти, боячись простягнути руку й доторкнутися – ніби вони зникнуть назавжди після цього.

– Ти, красуне, – знову почула вона вовчий голос, – врятувала мене, витягнувши з лапи сучка, а на тому сучку було моє друге серце, з якого синіми квітами сходить кров. Але це все вигадки, бо живе моя кістка... І знову я стану людиною, знову піду на полонини косити трави, до своєї родини повернуся, до дітей... Тому назвемо з тобою цю траву живокостом. Нехай він лихих людей та нечисть всяку своїм трунком губить, а добрим людям здоров'я приносить.

І все стихло, зник перевертень, немов і не було його тут. Світило сонце, пахло різнотрав'ям. Біля озера стояла струнка чорнокоса красуня, а в руці її синіли квіти трави для чар-зілля. Трави, які ще сильніше зілля зроблять, – адже добрі духи Карпат вирішили допомагати Мар'яні зі змієм-поганцем впоратися.

Далі пішла берегом дівчина, уважно дивлячись собі під ноги. Тепер їй потрібні були волошки. І хоча частіше зустрічалися вони в житі, сподівалася вона знайти квіточки й тут. Про Василька старі люди розповідали, що колись це був молодий хлопець, гарний, єдиний син у матері. І все було у нього добре, наречену вже знайшов собі горянин, але полюбила хлопця красуня-русалка так полюбила, що жити без нього не могла. Але хлопець не відповідав їй взаємністю, вірний він був нареченій своїй. Оминав стороною старий ставок, де жила водяниця. І тоді й вирішила розлючена русалка помститися. Довго вона думала, як звести леґіня зі світу, та й придумала. І ось одного разу, на Русальні свята, вона чарами заманила красеня Василя у квітуче поле жита – прийняла вигляд його нареченої, і пішов нещасний парубок, не розпізнавши підміни, назустріч своїй загибелі... Залоскотала русалка Василя до смерті й перетворила на квітку. З того часу серед полів і розквітає вона щоліта.

Але навіть подумати Мар'яна не могла, що її нареченому теж загрожує біда, – ще більша біда, що з ним сталася... не підозрювала дівчина, що закохалася в її нареченого Іванка, русалка із Зеленого озера.

Чи довго блукала полем Мар'яна, чи коротко, як раптом її мрійливий погляд зупинився на синеньких квіточках, що сором'язливо притиснулися до схилу гори. Радісно посміхнувшись, Мар'яна кинулася до них – це ж волошки!..