Маринка має 11111 прочитань :)

Не змогла пройти повз і не зафіксувати це чарівне число прочитань моєї Марини

Як тільки дівчина підійшла до машини, то одразу відкрилося вікно з боку пасажирського сидіння. Дівчина придивилася в салон. Там за кермом самотньо сидів лише білявий молодик, років двадцять п’ять на вигляд. Обличчя Марині здалося знайомим, але вона не могла пригадати де саме могла його бачити.

— Вам кого? Батьків немає поки що в дома.

— Може воно і на краще. Мені потрібна саме ти, а не твої батьки.

— Навіщо? — запитала здивовано.

— Треба поговорити про дещо. Сідай в машину.

— Ще чого?! Я вас не знаю, і сідати в машину до незнайомця не збираюся!

— Незнайомець? — підняв здивовано брови — Хм, цікаво. Та все-таки тобі прийдеться сісти. Не переживай, я не заподію тобі шкоди. Всього лише треба обговорити дещо...

— Повторюю. — перебила його — Я не маю наміру сідати в машину до незнайомця! Кажіть, що вам потрібно, або я викличу поліцію, номера ваші я запам’ятала. — зблефувала дівчина.

— І я тобі повторюю, і поки що прошу наполегливо, сядь до машини, нам треба поговорити...

— Це тобі треба! — обірвала його Марина вже роздратовано — І про що? Тобі треба, отже підірви свою сраку від сидіння, і вилізь з машини, якщо тобі вже так треба про щось побалакати!

Чоловік якусь мить свердлив дівчину поглядом, дістав із бардачка щось схоже на пістолет, направив на неї й холодним тоном процідив:

— Сідай до машини, негайно!

Марина заклякла від страху не в змозі навіть поворушитися.

Чоловік продовжував свердлити її холодним поглядом, тримаючи її на прицілі.

Марина навіть не намагалася обміркувати спробу втечі, і їй нічого не спало на думку, як підкоритися. Вона тремтячою рукою потягнула дверцята за ручку, відчинила їх і повільно залізла на високе сидіння кремезного Ауді. Тоді він натиснув кнопку і скло почало підійматися, поки він завів машину і рушив з місця, не спускаючи дівчину з прицілу.

Машина виїхала за село до степу.

Дівчину від страху почало трясти. Вона згадала де його бачила.

Саме там — у дивному секретному підземеллі, сумніву в неї в цьому вже не було. Вона подумала що, мабуть, він знайшов її, щоб вбити, як небажаного свідка, але як? Якщо голограма сказала, що вони тут майже сімсот років. Чи, можливо, вона заглючила, і в неї хибні часові параметри?

— Що вам треба від мене? — запитала вона тремтячим від страху голосом — Куди ви мене везете? Ви збираєтеся мене вбити?

Чоловік продовжував вести машину, не проронивши ні слова. Він все ще тримав її на прицілі, щоб вона не вискочила на ходу, або якусь іншу дурню не утнула.

— Не вбивайте мене, благаю! Я ні чого не брала, нікому не розповідала, і нікому не розповім, чесно! Благаю, відпустіть мене! — вже ледь не плакала.

— Хм. Кажеш не брала ні чого? — з іронічною посмішкою перепитує дівчину.

— Клянуся вам, не брала ні чого!

Вони приїхали до того місця, де колись Марина провалилася до підземелля, і нарешті зупинилися.

— Я не збираюся тебе вбивати, але пообіцяй, що не будеш робити дурниць, якщо я приберу цю штуку, домовилися? — На що дівчина кивнула і він таки поклав зброю на торпеду.

— Не брала ні чого... — знову хмикає, повторюючи її слова. — Дівчино, ти навіть уявити собі не можеш, що ти забрала. — подивився він на неї оцінювальним поглядом.

— Що я взяла? Я пішла додому з пустими руками! Відгребла від батька по повній, за те що мене не було кілька днів. А я всього лише виконала те, що мене попросила ваша тупа голографичка з її не менш тупим ім’ям.

— Хм. То ти так і не зрозуміла ні чого? І як ти в загалі туди потрапила?

— Я просто збирала гриби. Погода була сира, і за туманом далеко було не розгледіти ні чого, і я сама не зрозуміла, як почала провалюватися. Я тоді навіть подумала, що мені кінець, що мене поховано живцем. Я з горем навпіл вилізла, мов дощовий черв’як, у якомусь підземному бункері.

— Так, я бачив, як ти вилазила з купи землі. А ти взагалі зрозуміла куди ти потрапила?

— Ну я зрозуміла, що це скоріш за все якась секретна база в підземному бункері. Але ні, достеменно нічого не зрозуміла.

— Як мені зараз весело. До вцячки ржати хочеться. — Відкинувся він на спинку сидіння в усмішці. — Отже, куди потрапила ти так і не зрозуміла, і що взяла навіть втямити не можеш. Ти навіть представити собі не можеш чим ти з того часу володієш! І Щіа тобі так ні чого і не пояснила? — На що Марина тільки заперечно похитала головою. — О святий всесвіте! Вона навіть не знає ні чого. І саме від цієї аборигенки залежать всі наші життя. — Промовляє втомлено з заплющеними очима.

— Ну то вже кажіть, що у вас пропало! Яку суму треба готувати? — Запитує приречено крізь сльози.

— Суму чого? — перепитав він.

— Грошей. — подивилася на нього — То скільки я вам винна? Я так розумію, треба компенсувати те що у вас зникло? Скоріш за все вирішили на мене списати, як на випадкову дурепу, що звалилася вам на голову.

Від її слів він був ошелешений остаточно.

— Добре. Якщо ти так нічого не зрозуміла, то я тобі все поясню. А ти слухаєш уважно і не перебиваєш, зрозуміла? — і після її німої згоди продовжив. — Отже, так. Ти провалилася не на якусь надсекретну базу, і то взагалі навіть не бункер якийсь, то корабель, науково-дослідницький. І ти не просто щось там узяла... Ти отримала не просто щось із корабля, ти отримала сам корабель, з усім що в ньому. Все, що на борту корабля — все тепер належить тобі... навіть моя зубна щітка. Тільки екіпаж не перейшов тобі у спадок. — подивився на неї приреченим поглядом.

— Тобто? — подивилася на нього округливши очі — Як корабель? Який ще, бляха, корабель?

— До біса великий.

— Так, я пам’ятаю, там стояли багато якихось посудин, але як я могла отримати у власність якийсь із них? Я навіть не торкалася там ні до чого такого.

— Хм, навіть ті, як ти кажеш, посудини — належать тобі. Усі.

— Як?

— Бо вони на кораблі. — продовжує її вивчати поглядом.

— В якому сенсі — на кораблі?

— Добре. Скажу по іншому. Ті посудини, як і усе решта — знаходяться У кораблі! Сподіваюся так зрозуміло?