Вічний жовтень



Коли трапляється щось дійсно страшне, моторошне — та вивертає твій світ навиворіт, розумієш, що все те, що тебе турбувало до цієї події – такі несуттєві дрібниці! Це не варте й дня, навіть години, проведеної поруч з тим, кого вже не повернути. Скільки не плач, не чекай – він назавжди в минулому. Одного разу настане жовтневий ранок, поховавши туманом і дощовою мрякою те, що було дійсно важливо. І ти не зможеш покрутити маховик часу, щоб все відмотати назад і виправити. Чи... зможеш? Магія осіннього лісу здатна на те, про що ти навіть не мріяв.

_______________
 

У ніч духів, кажуть, можливо багато чого. У ніч духів відкриваються ворота між світами, і мертві приходять до нас, щоб попрощатися або... показати дорогу в інший світ. Життя змінилося смертю, значить... значить, потрібно знайти в собі сили зробити крок за межу. Вічний жовтень, що оселився в серці, кликав мене до лісів і річок, кликав кудись за тумани, за край горизонту. Дістатись листопаду, в якому, можливо, щось зміниться… якщо це ще можливо. Кудись, де чуються дивні тягучі осінні пісні, де вічний дощ зриває листя з кленів і дзвенить листопад, що замітає сліди до життя. Шелестить сива трава, висохла за спекотне літо. Чути скрип підлоги старого будинку, в якому втомилися чекати. І тріск свічки, і перестук каменів у вузькому струмку, зарослому лободою і лопухами... Місто залишається позаду, місто стає примарою, ілюзією, яка змушує задихатися від нестачі повітря. Дряпають горло шматки скла, і кожен подих – мука. Тому що бачиш, чого не повинно бути... Вірніше, не може бути. Жовті очі на чорній мордочці.

Залишатися в місті, попри те, що робота спочатку рятувала, більше не виходило. Адже рано чи пізно доводилося повертатися в порожню квартиру, звідки були викинуті майже всі речі Звіра. Тільки миску рука все не піднімалася викинути. Так і лежала вона під ванною німим нагадуванням про те, що ще кілька днів тому в цьому будинку жив кіт. А ще потрібно знайти вітаміни, шампуні – все те, що належало йому, і більше не повинно бути нічиїм.

Я вийшла в осінь у простій куртці та джинсах, несучи в сумці зошит зі спогадами і свічки. Поривчастий вітер заважав дихати, але потепліло – в місті панувало бабине літо. Сонячне та яскраве. У світлому золоті кленів світ був такий гарний, такий спокусливий... Був би гарний, якби Звір біг поруч або сидів, тремтячи, на моїх руках, то згортаючись клубочком, то намагаючись сховатися від усього світу в моєму волоссі.

Ми не цінуємо. Ніколи не цінуємо того, що є. І так – нехай це банально звучить – але лише втративши, розуміємо всю важливість і цінність істоти або явища. Найважливіші речі взагалі звучать дурнувато.

Осінь проводжала мене листям і шумом листопаду, сонячними відблисками на склі будинків і машин, яскравим блакитним небом – топазово-прозорим, таким високим і соковитим, яким воно рідко буває восени. Немов літо й справді повернулося.