Моя непопулярна думка

Інстаграм – це, по суті, той самий колишній ВК. Соціальна мережа, на яку ми гаємо дорогоцінний час свого життя.

Я недавно випадково-невипадково натрапила на свою стару сторінку у ВК. Я її погортала, поностальгувала, згадуючи події минулого – те своє, старе, життя.

 І ось уже, коли я збиралася закрити браузер й більше ніколи туди не зазирати – мій погляд зачепився за кількість вподобайок. А їх було там небагато – від трьох-чотирьох до тридцяти максимум(і то через те, що я була на фото з кимось і підписники цієї особи приходили з її сторінки на мою і теж лайкали наше спільне фото). Так от, я замислилася над цими 3-15-ма вподобайками. Це були основні люди в моєму житті на той час: друзі – перерахувати на пальцях однієї руки; родичі; знайомі, одногрупники. Більше 15-ти вподобайок були поставлені з кількох причин: або «за компанію»(друзі друзів, як я вже писала вище), або «так треба»(одногрупники, старі друзі, які були в підписниках споконвіку і відписуватися було ніяково), або «хай буде»(якісь «зальотні» кадри).

  І ось я дивлюся на одну з фотографій і згадую: я тоді підбирала правильне освітлення для фото і зробила їх досить багато, щоб обрати один, найкращий, знімок, з найвигіднішим, на мою думку ракурсом(тепер я розумію, що всім іншим так начхати було на той ракурсJ); я довго думала, який підпис додати до фото і більше п′яти хвилин шукала підходящу за настроєм і атмосферою пісню. В результаті…щоб що? Щоб поділитися частинкою своєї душі в такій модерній творчості, а цього навіть ніхто не оцінив? Хоча ні, оцінило – аж 14 людей оцінило( в середньому). І то не факт, що всі вони спіймали мій вайб, а не просто ставили сердечко для годиться. Особливо шкода за пости, в яких було по три вподобайки, бо зазвичай це було поширення чогось, що глибоко мене зачіпає і є віддзеркаленням мого внутрішнього світу: осінні пейзажі, хороші книги, котики, філософські роздуми про життя, осінь, хороші книги і котиків(жартую…чи ні)…

  Словом, я ділилася частинкою того, з чого складалася я сама, що є моїм нутром. І не лише цим. Я ділилася своїм часом та зусиллями, докладеними до створення посту. А тепер ці старі пости залишаються висіти там, наче кістяки привидів минулого серед терен безмежного простору всесвітньої павутини. Всіма забуті, всіма покинуті та нікому не потрібні.

   Якби я була розумніша, то зробила б висновок ще тоді – ті, хто не розділяв мої вподобання – не розділять їх ніколи і за браком спільного ми розійдемося різними життєвими шляхами. Але сумно не це. Сумно те, що той час, який я витратила на створення нікому не потрібного «контенту», куди я вкладала частинку своєї душі – його мені ніхто не поверне.

P.S. Трохи сухих цифр. Якщо 1 пост займає 10-15 хв(вибір фото, вигадування вичурного підпису до нього, обирання музики) і робити мінімум 1 пост в день, то в рік це виходить 61-91 витрачені години, або – 2.5-3.5 дні.

Цікаво так інколи порозмірковувати, на що я витрачаю своє життя і що це мені дає…