Вітаю! 

Мирної всім суботи!

Запрошую до короткого романтезі.

✨✨✨

Поспіхом подаюся до подруг на вулицю.

— А я тобі казала, скинь швидкість, — хихикає білявка у красивому капелюсі для відьом червоного кольору, у тон сукні та кожушка.

— Ой, казала вона... — зі стогоном відмахується Мілена, сидячи на бруківці з мітлою. — Он сидиш та й регочеш, замість того, аби допомогти. А це, між іншим, зовсім не смішно. То бажання потрібно загадувати, не бачиш — зірка впала.

Я і собі посміхаюся, але підійшовши до Мілени, одягненої у синій наряд, піднімаю її мітлу, бо вона вже піднялася.

— Привіт, мої красуні! А я вже вас зачекалася, — зізнаюся.

— Та вечір в хату! — глузує Віола, злізаючи з мітли. — Ліліт, ми б швидше дісталися, якби наша Мілфа не крутила піруети над містом і не верещала, мов її ріжуть. Але це добре. Бо зараз сюди всі відьми та відьмаки позлітаються.

— Глузуй, глузуй, злюка! — обурюється Мілена. — І сама ти мілфа, мене звати Мілена. Я подивлюся, як ти будеш верещати, коли тебе твоя мітла скине.

Стримую сміх, дивлячись на подруг. Вони такі кумедні.

— Мілен, може, ти не на свою мітлу сіла? — розгублено цікавлюся, бо таке цілком може бути. Якщо мітла чужа, то точно буде скидати.

— Ага, ще скажи, не на свою мітлу сіла, не в ту сторону полетіла?! — невдоволено гримає Мілена.

За книгою сюди...

Приємних емоцій!