Вітаю!

Запрошую до нового розділу роману, Каміли та Максима.

✨✨✨

— Тату, ми їдемо з дідусем. Ти ж приїдеш? — відверто дивиться на мене Настя.

— Приїду, мої крихітки, — зітхаю. Йду до них та обіймаю обох. — Будьте слухняними. Я дуже вас люблю, мої красуні.

— Тат, а твоя Каміла...? Вона тепер нам мачуха? Так? — розгублено цікавиться Соня.

Мене таке питання доньки збиває з пантелику. Бачу в її очах паніку та страх. І це мене дуже турбує.

— Так, моя люба, — погоджуюся, хоча слово «мачуха» мені дуже не подобається.

— Вона ж не буде нас любити, правда?

Дивлюся на заклопотане обличчя Соні й не знаю, що їй відповісти.

— Донечки мої, з чого ви це взяли?

Соня знизує плечима й наводить вагомий аргумент:

— Бо мачухи рідко люблять своїх пасербиць.

Вкотре зітхаю і звертаюся до малих:

— Соню, Настю, не потрібно нічого вигадувати. Пам’ятайте, я нікому не дозволю ва ображати. — дивлюся на розгублених доньок і прошу: — А ще давайте не забігати наперед і не вигадувати. Ви краще не робіть пакостей Камілі.

— Якщо вона не почне першою, то ми не будемо, — невдоволено кидає Настя.

— От і добре.

Ці слова я сказав задля так годиться, бо знаю своїх доньок. Якщо їм щось не сподобається, то це назавжди, і тоді чекай їхньої розправи. Хоча, як вони прийняли Камілу, я ще не зрозумів. Напевно, як і вони, поки цього не вирішили. Схоже, вичікують час та чекають моменту.

Книга тут...

Тихого вечора!