Вітаю, любі!

Запрошую до останніх розділів історії Кіри та Дем'яна.

Уривок епілогу.

Від роздумів мене відриває стукіт у двері. Оглядаюся і дозволяю увійти. Повільно прочиняються двері, і Артемко просовує голову.

— Кір, до тебе можна? — пошепки цікавиться він.

Посміхаюся та йду до нього.

— Звісно, можна.

Беру малюка на руки, а він, обнявши мене за шию, каже:

— Я теж так подумав. Я ж не наречений, мені твою сукню бачити можна.

Я посміхаюся, а він прикипає поглядом до сукні, що стоїть одягнена на манекен, і зі захватом кидає:

— Вау, яка вона класна! Ти будеш найкрасивішою нареченою... — з дорослим виразом обличчя шепоче він.

Я посміхаюся, адже сукня справді дуже красива, а особливо мені подобається мерехтливий блиск мережива кольору айворі. Та й саме пошиття — оригінальне.

— Дякую, сонечко!

— Кір, — заглядає мені в очі малий, — там тебе тато шукає, а ще дідусь із бабусею приїхали... Це вони послали мене за тобою.

Зітхаю, цілуючи малого у скроню.

— Ну, якщо так, то ходімо.

Виходимо в коридор, і я завмираю, бо до нас упевненою ходою наближається мій коханий наречений.

— Так, то от кого більше любить моя кохана майже дружина! Вже й сукню показала, а як мені — то зась, — посміхаючись, глузує він...

Читати тут...

Приємних емоцій!