Сьогодні —  Гелловін, час, коли завіса між світами стає тоншою.

На Кришталевих островах навіть вітер шепоче старі легенди, а феї виходять з тіні…

Одна з таких історій — про ту, хто полює на тих, хто сміє вимовити її ім’я.

Хочете почути легенду? 

***

— Є ще одна цікава історія, стара. Вперше я натрапив на неї в рукописі монастирського літописця.

Він дістав аркуш з особливою обережністю — ніби боявся, що папір проклятий. Його пальці, зазвичай впевнені, тремтіли ледь помітно. Розгорнув один з аркушів та показав гравюру — грубу, стилізовану: жінка в каптурі тримає на руках істоту з обличчям, прикритим вуаллю. Над ними — зоряне коло й вівтар, серед поля.

Олдвінн провів пальцем по краю гравюри.

— Вперше я прочитав це ще в юності. І з того часу — не забув жодного рядка.

Його голос трохи осів, наче з кожним словом він ніби знімав пил із власного страху.

— «Про Дьювіну з Лорнмаршу», — прошепотів він. — Казали, один із лицарів викрав фею — не з кохання, а з жадібності. Привів її у свій дім без договору. Хотів, щоби вона народила йому дитину — вічну, як і вона сама. Казали, він тримав її у вежі, поїв кров’ю живих квітів, замкнув між дзеркальних стін. А вежа та стояла не на островах. Щоб рідня феї не змогла її знайти, він вивіз її далеко.

Олдвінн закрив теку.

— Але замість безсмертя отримав смерть. Вона завагітніла — і почала розсипатися. Зсередини. Скляна хвороба. Шкіра — як крижана кірка. Вени — ніби наповнені попелом. Незабаром вона померла, а на місці вежі знайшли лише купу білого кварцу, всередині якого — ембріон з прозорими очима.

Едвард напружився. Він уперся поглядом у край столу, наче намагався втримати рівновагу.

— Це схоже на…

Читати в книзі "Кришталеві острови"