Привіт!

Моя книга "Зведена зараза" вже завершена й надійшла у продаж. Можете вітати мене. Буду рада новим читачам та коментарям.

Шукаю затишне місце, де б це відсидітися. В будинок не хочу заходити, адже там якраз Олексій. Обираю темряву та тишу саду. Проходжу глибше, тут зовсім темно, ліхтариком від телефону не свічу, аби не привертати до себе зайвої уваги. Бачу перед собою великий стовбур дерева, з широкою кроною, а під ним лавку. Місячне сяйво та світло від ліхтарів у саду, трохи пробивається крізь дерева, я бачу, що на ній хтось сидить.  

—Вибачте, я не буду вам заважати, якщо трохи мовчки посиджу з вами поруч?  

У відповідь лише тиша.  

—Мабуть, ви сюди сховалися, планували побути наодинці.  

Знову мовчання. Мені стає трохи ніяково. Бо я тут новенька й нікого не знаю. Раптом це якийсь хуліган причаївся?  

—Ви не ґвалтівник молодих дівчат, сподіваюся?  

—В тебе рот хоч колись закривається? — прилітає мені у відповідь. 

Я розумію, що сиджу тут з тим Яном Левицьким. Тим мовчазним, похмурим хлопцем.  

—А-а-а, це ти! Тоді мені можна нічого не боятися з тобою поряд.  

Він знову мовчить, а я не можу втриматися, щоб не підколоти його. 

—Я чула, що в тебе проблеми з ерекцією і тим, щоб довести дівчину до оргазму? Тому ти тут переховуєшся?  

Він неочікувано починає голосно сміятися.  

—Що? Я чула, як твоя дівчина на тебе жалілася.  

Я не розумію, як це виходить, але я через мить опиняюся верхи на цьому хлопцеві. Мало не скрикую від переляку, але він затуляє мені долонею рота. 

—Тихо, бо тобі поламають увесь кайф, — шепоче мені на вухо.  

В мене мурахи по шкірі. 

Перечитувала текст, повні очі сліз. Ще один етап мого життя пройдено. Тепер з новими силами беруся за іншу книгу, зроблю запас і будемо стартувати. 

Дякую всім, хто читав та підтримував.