Любі мої читачі сьогодні хочу поділитися з вами  уривком до роману. Це думки Даниїла про Марину з "ПОКИ Б'ЄТЬСЯ СЕРЦЕ". 

Вона сидить навпроти мене — за склом, у маленькій кав’ярні біля університету.
Тримає чашку двома руками, ніби боїться, що та впаде.
Світло ламається на її волоссі, торкається шиї, і я раптом ловлю себе на думці, що дивлюся занадто довго.

Я не повинен.

Це просто дівчина. Частина плану. Ланка в ланцюгу.
Я створив цей сценарій сам — розставив акценти, обчислив реакції.
Її емоції — передбачувані. Її рухи — чисті.
Вона не грає. І саме тому так небезпечна.

Я відводжу погляд, але всередині щось не відпускає.
Не почуття.
Боже, ні.
Я не вірю в почуття — вони лише спотворюють мету.

Те, що я відчуваю зараз, ближче до інстинкту.
До бажання володіти.

Вона підводить очі, ловить мій погляд — і усміхається.
Така проста дія, а мене ніби прошиває струмом.

Її губи рухаються повільно, коли вона щось говорить.
Я не чую слів. Я чую лише себе:
як би це було — доторкнутись, змусити її мовчати поцілунком, побачити, як її контроль розсипається під моїми пальцями?

Я стискаю келих води.
Потрібно зупинитись.

Але у голові — картина: її шкіра, дихання, розгубленість.
Не ніжність — бажання зламати цей спокій.
Побачити, що станеться, якщо торкнутись глибше.

Її голос вириває мене з думок.
— Ти щось задумав? — питає вона тихо.

Я дивлюсь на неї й усміхаюсь.
Контроль повертається, як ніж у піхви.
— Просто слухаю, — кажу.
Але в голові — не слухаю.
В голові — уявляю, як мої пальці ковзають по лінії її шиї, як вона здригається, як губи відкриваються від подиву.

Це спокуса.
Вогонь без світла.

Я завжди маніпулював а не піддавався.

Через страх, вигоду, слабкість.
А тепер хочу володіти тілом — без обіцянок, без майбутнього.
Просто щоб довести собі, що я ще керую ситуацією.

Бо коли дивлюсь на неї, у мене зникає ґрунт під ногами.
І я ненавиджу це.

Вона підводиться, бере свою сумку.
Каже, що має бігти на пару.
Я киваю.
І дивлюсь, як вона виходить на вулицю.
Кроки легкі, майже нечутні.
Її фігура розчиняється у натовпі.

І тоді в мені піднімається щось, схоже на лють.
Не на неї — на себе.

Я не повинен хотіти.
Я повинен керувати.
Але бажання не підкоряється логіці.
Воно просто є — гаряче, безжальне, без сенсу.

І я розумію: я вже не граю.
Я починаю горіти.....