— Я радий, що мій світ зустрів вас, леді, привітно... — Делмар відклав свій скіпетр, допоміг Айлін сісти рівніше, поправив подушки, а вона збентежено опустила очі, не знаючи, чи може за етикетом говорити щось про себе...

Що взагалі вона може дозволити собі наодинці з Делмаром? Що дозволено? Що — під забороною? Вчора, під час дивної вечері, вона спочатку не знала, хто з нею в кімнаті, тому легко було поводитися невимушено.

А зараз роздратування готове було закипіти в крові — так незручно виходило, що ось він, тут, поруч, а вона мовчить як риба!

Він поруч... Той, про кого вона мріяла всі ці роки, кого бачила в блакитних морських туманах, кого кликала під час штормів і бур, закликаючи помилувати рибальське селище... Той, хто дарував їй красиві мушлі, хто віддав чарівне кільце... Вона згадала про перстень і різко випросталася, завмерши. Обідок кільця, за звичкою перевернутого каменем до долоні, обпік шкіру.

— Це був подарунок від тебе, мій повелитель? — Айлін сама не знала, навіщо зважилася запитати. Але перевернула камінь, і він золотою іскрою спалахнув у напівтемряві карети, осяявши медовим світлом обличчя морського царя.

Навіть його очі потеплішали, здається, в цю мить, й усмішка стала справжньою, Айлін могла б присягнутися в цьому! Вона б голову віддала, аби він продовжував так дивитися на неї й так посміхатися!

Не корона їй потрібна. Не влада над штормами й бурями. Не керувати стихією морською вона хоче. Він їй потрібен. Такий дивний, такий дивовижний, такий... рідний? Вона кохає його, і це кільце дороге їй, адже воно колись подарувало їй надію.

А більше нічого не потрібно.

Нехай тільки ось так Делмар дивиться на неї хоча б ще день... хоча б годину. Хоча б мить. І надія, яка була зараз у цьому чарівному бурштині, відбилася в очах морського царя.

— Я радий, що міледі припав до серця цей камінь. — Він говорив тихо, ледь чутно, але звук його голосу віддавався набатом, грозовим гуркотом здавався в тиші карети. — У ньому укладена стара магія. Магія тих, хто пішов Іншими шляхами. Магія Прадавніх. І якщо ви знайшли це диво, значить, морські духи обрали вас своєю покровителькою...

І Айлін здивовано кивнула, згадуючи про те, що їй завжди допомагали невидимі для інших людей привиди. Духи приймали вигляд то морських їжаків, то тюленів, то ще якихось звірів. Якби не вони — не пройшла б вона Відбір наречених!.. Вони допомогли дістати перлину з дна моря, вони допомогли впоратися з бурею, показавши стежку до вершини скелі… Не залишать і тепер!

Не потрібна їй допомога Солен, фрейліни з синіми, як море, очима, фрейліни, на яку надто ласкаво дивиться Делмар! Айлін зрозуміла, хто допоможе їй знайти колишню володарку цих місць, яка добровільно обрала вигнання, прийнявши долю відлюдниці.

— Ти радієш, міледі… І я хочу, щоб ти назавжди запам’ятала свій перший ранок у моєму царстві… Я хочу, щоб через роки ти відчувала захищеність і свободу. Поглянь навколо! — і Делмар відсунув до кінця фіранки, що тремтіли, підхоплені потоком, немов вітерцем. — Поглянь, як золотиться пісок моїх долин, як палають корали, як блищать сріблясті рибки, як сонце розпускається дивною квіткою в наших дивовижних прозорих небесах, що схожі на кришталевий купол… Поглянь, як чарівно світяться в променях бурштину мої скелі, як мушлі переливаються перламутром, ховаючись серед піску... Поглянь, яким пишним килимом трав розстеляються пагони водоростей, темно-зелених, немов смарагди або нефрит... Поглянь, поглянь на руїни стародавнього палацу — колони й портики, уламки мармурових стін... все це зникло в ті часи, коли Прадавні йшли геть, закриваючи за собою всі шляхи й дороги в Інший світ...

І Айлін притулилася до вікна, а повз пропливали зруйновані вежі, обсипані стіни, оповиті мережею водоростей... Зелений візерунок вився по тріснутих колонах, що лежали напівзакопаними в пісок, немов дуби, зрубані дроворубами. І плавали між колишньої величі золоті рибки з прозорими вуалями плавників, і морські коники, і довгі чорні змії... І здавалося, що тіні минулого завмерли в цьому місці кам’яними статуями, і статуї наяд і морських рогатих демонів ось-ось оживуть, скинуть з себе мармурову броню, кинуться кудись у далечінь, у пошуках давно минулого світу...

Айлін було моторошно й цікаво одночасно. Що сталося тоді, сотню років тому? Що змусило Прадавніх покинути узбережжя, а морський народ розчинитися у хвилях цього північного моря?.. І... яка роль була відведена тоді Делмару?

Чому він — вижив?..