Я сьогодні до вас з розбіром однієї зі сцен мого роману "Моя грішна кров", це сцена з другого розділу (може хтось захоче її знайти і прочитати чи перечитати)

Це момент, коли Софія спускається сходами в короткій червоній сукні, відкрито вступаючи у психологічну гру з Деміаном. Деміан, натренований охоронець, який мав би бути холодним і зібраним, раптом втрачає контроль лише від її присутності.

Я пам’ятаю, як писала ці рядки: "Його очі їли її. Ненаситно. Беззвучно. Внутрішньо зламано. Кожен рух її стегон — як гойдалка на межі дозволеного. Кожен крок — як нова спокуса, яку він не мав права прийняти, але вже відчував у тілі. І щось у ньому стискалося — не в паху, навіть не в грудях." і буквально бачила, як цей кремінь, цей мовчазний професіонал, що все життя стримував себе, вперше програє... собі.

Це той рідкісний момент, коли між героями ще нічого не сталося, але вже зародилась іскра.

Я писала це повільно. Навмисно. Кожен її крок. Кожен його подих. Це момент, коли його тренований розум програє війну первісному інстинкту.

Що змінюється після цієї сцени?

Абсолютно все. До цього моменту Деміан міг вдавати, що він просто виконує роботу. Що Софія — об'єкт, який треба охороняти. Але після червоної сукні ця ілюзія руйнується. Він більше не може брехати ні собі, ні їй. Він бажає її. І тепер вони обоє це знають.