Уривки з книги без контексту, або "Анушожтам"

Обираючи, що почитати, я нерідко прогортую сторінки, щоб подивитися на стиль автора й дізнатися, про що приблизно його історія. Що ж, на Букнеті цитати до книги не вставляються, тому пропоную ввести функцію “АнуШоЖТам” у блозі. Отже, до вашої уваги — п’ять випадкових цитат із моєї завершеної "Землі Гарантів. Триб часу"

С.24

— Усіма природними явищами та процесами в нас керують гаранти — безсмертні чарівні істоти з могутньою силою.
— Або не керують, якщо їм не хочеться, — вліз Аскольд і поніс чергове відро з землею.

С. 56

— А що ти весь час пишеш?
Його м’який голос знову перебив мої роздуми. Ну, тепер я хоча б знала, що не мені одній цікава ця розмова.
— Особистий щоденник. — Я захлопнула майже порожню книгу, не дивлячись на плями, і підняла голову до нього. — Смійся, скільки влізе, але я все одно його писатиму.
— А я маю сміятися?
У його темних очах грали веселі бісики.
— Ні. Просто… — Думки, ану зібратися! — Дехто вважає це смішним чи дитячим. Для мене ж це спосіб самотерапії. 
— Самотерапія. — Він кивнув, зберігаючи той самий бадьорий вираз. — Звучить захопливо.
Я й сама усміхнулася від недолугості нашої розмови. Звісно ж, вони не чули про психологію. Чому я все ніяк не звикну? А може, це єдина причина, чому їм зі мною цікаво спілкуватися?

С. 89

Не панікуй. Не панікуй!
— Які гарні очі, а особливо страх, що я бачу кожного разу, коли в них дивлюся, — вів далі сокіл, не закриваючи дзьоба. Його хижий погляд ще ніколи не здавався мені таким моторошним. — І колір їхній якраз пасує до цієї місцинки! Може, це так Шебнар визначив, де ти помреш? Га?
Кортіло щось ляпнути у відповідь, таке колюче й правдиве, але я не настільки дурна. Він хоче мене вбити. Нащо його підбурювати? А раптом у нього щось у голові клацне й усе мине?
— Мовчиш. Шкода! Я б волів почути твої останні слова.

С. 139

— А ти куди? — встигла кинути вслід.
— Пити, гуляти, розважатися. — Він стенув плечима, не повертаючись. — Така робота штурмана.
Не хоче говорити — не треба.
Мовчки закотивши очі, я підхопилася з дивану — і раптом сталася чудасія. Я просто не відчувала своїх ніг. Лиш встигла відштовхнутися від сидіння, як уже з грюкотом летіла додолу, випустивши з рук і олівець, і щоденник, і самовпевненість. Мені ледь вдалося схопитися за край столу, щоб не поцілувати підлогу.
Ноги — я не могла ними поворухнути.
— Ти п’яна? — пролунало від дверей.
Миднар ще не встиг вийти.
— Ні, — відповіла, силкуючись підтягнути себе руками.

С. 197

— Ларіоне. — Я штурхнула його ліктем, не відводячи очі від тих двох і, коли він відволікся від розмови з гостем і злегка нахилився до мене вухом, додала: — Там двоє дурнів арбалет притягли.
Він поглянув на них і, лайнувшись самими губами, попрямував розбиратися. Гаркнув кілька ласкавих, однією рукою відібрав у хлопця зброю, що йому явно не сподобалося, а потім передав її вартовому, котрий, кивнувши, поніс арбалет із зали. Тільки тоді до мене зненацька дійшло, що я щойно назвала дурнями двох молодших дітей короля. От лайно! Так часто бачила портрет у каюті, і не змогла їх впізнати. Вони не були на картині такі дорослі, і волосся наче здавалося темнішим, як у братів, а зараз чистий блонд.
— Пробач, я не хотіла називати твоїх родичів дурнями, — винувато процідила крізь зуби, тільки-но принц повернувся.
— Справді? А вони такі і є.

А далі цитат не буде, щоб не надто спойлерити)
Якщо когось зацікавила історія — щиро запрошую до прочитання