Невеликий тизер

Вибачте, трошечки потизерю. Викладати поки що боюся - бо вже кілька разів до перших розділів поверталася і додавала інформації)) Але шлюбному агентству у фентезі світі бути точно!

***

Ось одного разу зайшла до нас одна ельфійка.
І не проста — з таким виразом обличчя, ніби їй у чай жаб підсипали.
Звуть Ілліріель, говорить тихо, кожне слово — наче кришталевий дзвіночок, але тоном таким, ніби робить мені ласку, що взагалі рот відкрила.
Сіла навпроти, руки склала на колінах, очі опустила — ніби от-от почне молитву читати.

— Мені потрібен чоловік, — каже, — із благородним серцем і чистими нігтями.
Я киваю:
— Розумію. Благородне серце — річ рідкісна, а нігті, між іншим, можна й підпиляти.
А вона — ані бровою:
— Бажано смертний. Безсмертні швидко набридають.

Я, звісно, ледве стрималася.
— Ну, смертний — це зручно, — кажу. — Довго не затягнеться, та й скарг потім менше.
Ілліріель — ні пари з вуст. Лише додає:
— Головне, щоб він читав вірші. І не їв м’яса.

Боб із заднього плану, як завжди, встряв:
— А якщо він тільки готує м’ясо?
Ельфійка так на нього глянула, що навіть свічка на столі згасла.
— Тоді хай не дихає, поки готує, — холодно відповіла.

Тут Василина, дивлячись кудись крізь простір, як завжди, видала:
— О, у мене видіння. Ваш суджений… не дихає.
Пауза.
— Можливо, мрець.

Я, звісно, одразу втрутилася, поки Ілліріель не образилась:
— Або просто сором’язливий! Так і запишемо: “сором’язливий, можливо, у комі.”
А Василина потім каже, що таки бачила когось — чи то вампіра, чи поета.
Я вирішила не уточнювати: з досвіду, це приблизно одне й те саме.

Але не думайте, що всі ельфійки такі. У кожної особистості свій характер, своя дивина.
Тож до шлюбу я нікому поспіхом ніякого штампа не ставлю.

Ось, наприклад, місяць тому приходила інша лісова панна. Гарна, як, власне, всі ельфійки, а довкола неї — такий гламур, аж повітря блищить.
Зайшла, сіла на самісінький краєчок стільця, руки склала, очі вниз.
Я вже тоді зрозуміла — щось у неї з натурою не те, якщо навіть повітря навколо іскриться.

— Чим можу допомогти? — питаю.
— Мені, — каже тихо, — потрібен чоловік.
Так, ніби не просить, а вибачається.
— Ну, ви за адресою, — кажу. — У нас таких потреб — черга до магістрату.

Виявилося, звати її Ліарель. Вік — “молода” (за ельфійськими мірками — років сто з гаком).
Шукає, цитую: “супутника життя, розумного, мовчазного, тверезого, бажано без схильності до героїчної загибелі на війні”.
— Ага, — кажу, записую, — тобто живий, непитущий і, по можливості, з перспективою дожити до золотої річниці.

Василина примружилась, вдивляючись кудись крізь час і простір:
— Доля каже: “він з’явиться, коли впаде лист.”
— Восени, значить? — питаю.
— Ні, — відповідає, — буквально.

Не встигли ми й моргнути, як Боб відчиняє вікно — каже, треба провітрити, бо на гламур в нього алергія.
А звідти влітає лист клену і просто на голову Василині.
А за листом — кур’єр на мітлі. Влітає, перечіпається через Боба, сипле листами, і один конверт падає Ліарель просто на коліна.

Виявилося — запрошення на виставку рідкісних рослин.
Підписав його наш клієнт — один ботанік із північної академії. Теж, між іншим, у пошуках, але надто сором’язливий, щоб самому прийти в агентство. Лише листи надсилав, із запрошеннями.

А потім, кажуть, вони там на тій виставці стояли під омелою, обидва червоні, як варені раки.
Відтоді між ними листоноші щодня літають.

А я думаю — ну ось, лист упав, пророцтво справдилось.
Іноді все й справді просто: достатньо, щоб вікно було відчинене.