Знайома галявина постала перед очами, не гаючи й хвилини він м’яким рухом опустився на коліна. Земля була вже майже мертва, сховала всі свої барви та красу на далекі місяці, щоб безжалісний мороз не спалив їх. Мечник провів руками землею, а магія немов зірки розсипалась навкруги. Кожна нова іскра перетворювалась на яскравий, живий зелений клапоть трави та квітів.

Пальці самі потягнулись до сумки, а там у потаємному відділі ховались вони… Яскраві блакитні незабудки цвіли, як і багато місяців тому. Стали ще яскравішими, розквітали все дужче даруючи свою красу, зігріваючи серце. В пальцях воїна вони здавались незвичайними, немов їх пелюсток ніколи не повинні були торкнутись руки, що вкривала кров. Але торкнулись. Взяли за руку і продовжили свою дорогу. Тернисту та нерівну, але руку, криваву та покалічену так і не відпустили її пальці.

Хоч так він може знати, що з Еллі все добре і тільки сподіватися, що Річард захистить її від болю, що може спричинити люд. Іноді, народ без короля - це найгірший ворог для королівства… Його губи ледве чутно заворушилися.

- Благаю, бережіть мою сім’ю, до поки не всилю повернутися у рідні стіни, до рідного краю, у степи... Благаю берегти її. Наскільки вистачить ваших сил неосяжних… Прохаю, як обраний небом і сонцем, природою ведений світом… Прошу…

Його обличчя перемінилося. Губи підтиснулися, а очі з силою заплющилися, зірочки перед очима складалися в її портрет.

- О моя кохана Еллі, як я хочу тебе побачити… - голос його тремтів.

Довгий час він сидів там. Волі не вистачало на те, щоб змусити тіло піднятися. Але коли небо осяяло персиковими та червоними променями він все ж піднявся. Через силу ноги продовжували хід. Тому що інакше неможливо. Він зобов'язаний закінчити війну… Він зобов'язаний повернути когорт додому… Зобов'язаний…знову побачити Еллі...узяти на руки Розмарі…І врешті-решт зажити спокійно…

"Малюнок мого авторства"

Посилання на книгу - Напівкровка - Король Тіней