— Це для тебе. Вона не торкається. 

— Навіщо? 

— Просто… хотів, щоб ти мала щось гарне.

— У мене є щось гарне. — Її погляд ковзає по власних прикрасах, по своїй роботі. — Я зробила це сама. 

Мовчу. 

Вона відкриває коробочку, дивиться на браслет. І зітхає. 

— Руслане, ти завжди думаєш, що все можна виправити подарунками. Але не все продається. І не все купується. 

— Я знаю, — кажу тихо. — Але я хочу хоч якось… 

— Якось? — її голос тремтить, але не від ніжності. — Якось пізно, Руслане. Ти приходиш, коли все вже розбите. 

— Я хочу все виправити. 

— Ти не можеш. Бо деякі речі не склеюються, навіть якщо коштують мільйони. Вона закриває коробочку і повертає її мені. — Забери. 

Мене пронизує щось, схоже на порожнечу. 

— Асю, будь ласка... візьми, — тихо прошу. Майже благаю.

    Але вона стоїть непорушна. Не зла. Вона просто… не моя більше. Я виходжу з майстерні, опустивши голову й тримаючи коробочку в руці. Вулиця здається неприродно яскравою. Люди сміються, кудись поспішають. А я стою на тротуарі, наче загублений. Я знову втратив її. На цей раз остаточно. Дивлюся на браслет. Рубіни блищать, як її очі тоді, коли вона ще вірила мені. Тепер цей блиск — лише нагадування, що навіть найкраще золото не врятує того, хто колись знищив довіру. Да ну його. Замахуюся й щосили кидаю на дорогу. Коробка ламається й браслет розлітається на шматки. 

Я запалюю цигарку, вдихаю дим і кажу сам до себе: 

— Руслане, ти сам це зробив. І тепер живи з цим. Якщо зможеш.
Вільна дружина.