ОСІННЯ ПРИМАРА

Вона приходила кожну осінь вже п’ятий рік поспіль. Приходила туманом з ріки, пташиними зграями з півночі, холодним вітром з далекого моря, гіркими ароматами полину та вересу, що відцвів на пагорбах, де по легендам танцюють в святкові ночі неблагі фейрі… Вона приходила дощем, стукала у віконечко його дома, на якому не було оберегів чи трав, які відганяли примар від будинків – по всьому містечку люди святкували Мабон, день врожаю, чекали на своїх мертвих та дякували їм за життя… Але не впускали примар до себе, залишаючи всі гостинці на порозі… занадто тонка та межа, за якою вічний холод стиглої горобиної ночі.

І тільки він, Морган Вернен, про якого казали, що він відлюдкуватий дивний одинак, що давно з’їхав з глузду, відчиняв двері та вікна і ставив хліб та яблука всередині оселі. Но столику біля каміну — ожинове вино, яке так любила Ровена, два келиха, пиріг з ягодами… його Морган завжди замовляв у пекарні пані Джонс, а вона лише хитала сивою головою та шепотіла йому услід молитви… Кожного осіннього рівнодення сідав він біля відкритого вікна та чекав на кохану. Дивився на зорепад, на алмазні світляки зірок, на діамантові сузір’я, які плелися чарівним візерунком, ніби вказували осінній примарі шлях додому.

Вона приходила, коли сутінки вкривали вузькі бруковані вулички оксамитовою ковдрою старих казок. Коли осінь співала з вітром свої тужливі пісні, в яких не було місця добру чи спокою, тільки туга за минулим. День дорівнював ночі, і люди шанували свої мертвих. І тільки Морган готовий був навіки піти в цю осінню безодню, яка кликала його з тої самої днини, коли він поховав свою Ровену на старому кладовищі за містом. На її могилі цвіли тепер пізні троянди та білів камінь, перевитий плющем.

— Ти будеш мене кохати завжди? – питалась вона тогорічну осінь, і перед нею… і три роки тому. Сідала поруч – така неймовірно красива та… жива. Хоча як таке могло бути? Чи не його надмірна хвороблива уява надає їй сили приходити?..

— Завжди…

Він дивився на неї і не розумів – як таке могло статися? Чи він справді божевільний, що так по-справжньому відчуває її? Тонкі пальці, що гладять його щоку, терпкі губи, солоні від сліз… Холодну шкіру – білу наче порцеляна. При житті вона була смаглявою, але він звик бачити її такою. Навіть більше подобалась…

– Ти ніколи не забудеш мене? – заплітала вона довгу руду косу, яка, немов жива змія, повзла по її грудях, а потім кидалась на шию Моргана, вилась по ній, давила… не давала дихати… але за цей тягар на собі він віддав би все на світі. І пасма її волосся кольору осіннього кленового листя лоскотали його шию та вилиці, а очі – теплі як бурштин – дивились з благанням та любов’ю. І він відчував запах осінніх багать, які люди палили на високих курганах за містом. Він вже давно не ходив туди танцювати – останній раз був там з Ровеною.

— Я буду кохати тебе завжди, — присягався він, з жахом дивлячись у вікно – чи не рожевіє там схід сонця над дахами будинків? Чи триває ще ця чарівна ніч, в якій він знову любить та є коханим?

В їх саду багато пишних айстр – вони спалахують червоними, фіалковими та білими вогниками у темряві, вказують Ровені шлях разом з зірками. І вона завжди приходить. А ще цю жимолость та папороть біля будинку, ці рясні квіти – садила вона. Цю серветку на комоді, де стоїть її невеличкий портрет – теж вишила вона. Червоні троянди та чорний візерунок гострого кинджального листя. Морган нічого не чіпає в будинку, тільки стежить за порядком. І він не живе. Той, хто залишився між людей, у світі живих – він більше мертвий, ніж вона, його Ровена.

І тільки осінь, чарівна та бентежна осінь, з її туманами та вітрами, дарує йому хоч трохи тепла та наснаги якось існувати далі.

У чеканні нової зустрічі.