Рецензія на книгу «клуб підбитого катафалка»

Рецензія на книгу «Клуб підбитого катафалка» Кайла Броді-Тернер

Віртуальна реальність як дзеркало провини

Іноді книги, позначені як «літРПГ», виявляються зовсім не про гру. Ця — саме така. Формально жанр указано як наукова фантастика, і це набагато ближче до суті: перед нами ранній кіберпанк із глибоким психологічним підтекстом, а не історія про рівні та прокачку.

Сюжет обертається довкола корпорації, що створює проєкт віртуальної реальності під виглядом «симуляції для опрацювання психологічних травм». Звучить гуманно, але насправді все значно складніше. Люди, залучені до проєкту, опиняються в пастці не лише цифрового простору, а й власної свідомості, де реальність вибудовується з найтравматичніших спогадів.

Особливого холодку додає те, що ще на початку згадується: у сценарії проєкту обов’язково хтось має загинути. Чому? Навіщо закладено цей патерн — лишається поза кадром. Можливо, як і у фільмі «Початок», під симуляцією приховано інший рівень, і корпорації потрібно не просто продати продукт, а й забезпечити «нещасний випадок» для певної людини.

Персонажі в книзі прописані до найменших дрібниць: їхні вчинки, страхи, мотиви — не випадкові. Через роботу з травмами автор показує, як минуле формує людину і наскільки важко вирватися з замкненого кола провини.
Це не просто фантастика про віртуальну реальність — це історія про внутрішнє пекло, у яке людина занурює себе сама.

Мені особливо сподобалося, наскільки багатошарове оповідання: його можна читати і як сюжет про цифровий експеримент, і як притчу про провину та прощення, і як символічну метафору людського підсвідомого. У цьому сенсі книга нагадала мені «Віту Ностру» Дяченко — там також події здаються нереальними, доки не починаєш сприймати їх як відображення внутрішньої трансформації.

Сама симуляція подекуди нагадує пекло. Пекло тут — не місце, а стан.
Як показав Ґейман у «Люцифері»: пекло — це те, куди людина поміщає себе сама, бо не може відпустити свою провину. І доки не прийме й не пробачить себе — виходу немає. І як повторював він у «Пісочному чоловікові»: пекло — це те, чим людина оточує себе сама.

Єдине, що вибилося з ідеальної структури, — невеликий уривок на фінальних сторінках. Автор раптом вирішує озвучити те, що й так відчувалося між рядків, — вкладає психологічні трактування в уста Адама, одного з героїв (якій ще й не досить мозок групи ^^). Це трохи руйнує атмосферу довіри до читача. На цей момент ми вже все зрозуміли. Герої довірилися одне одному — і автор мав би довіритися їм і нам, читачам.

А в усьому іншому — це потужний, кінематографічний роман, де за віртуальними подіями приховується людське підсвідоме.
Це сильна книга — роздуми про провину, межі свідомості та те, як непросто пробачити самого себе.

Книгу прочитала в рамках чудового марафону від Тетяни Гищак.