Минуло кілька днів від тоді, коли посеред ночі Лука зустрів Йоана на порозі своєї келії.

— Що сталося?

   Той швидко пройшов повз нього і зупинився посеред кімнати. Лука підійшов ближче, проте задавалося, що Йоан його не бачив. Погляд послушника був спрямований в нікуди і тільки йому одному було відомо, які картини пробігали перед його очима в ту мить.

— Де ти був?

   Йоан ледь здригнувся і вхопився обома руками за голову:

— Що я накоїв… Що я наробив?!

   Лука одразу зрозумів, що трапилося.

— Ти не перший.

— Але я мав то витримати! Як витерпів ти, Павло чи інші! Вона ще мала шанс змінити свою участь у цьому всьому, а тепер… То початок кінця.

   Йоан важко опустився на лежанку.

— Вона б мала піти на початку літа, та тепер залишиться до осені, — тихо мовив Лука.

— Мені має стати легше від цих слів?

— Просто в такому випадку вона ще побуде тут.

— А хіба це не вияв егоїзму? Лиш би втримати її якомога довше біля себе.

— Ти знаєш, як це називається, — Лука присів біля Йоана. — Тепер і ти знаєш.

— Я більше ніколи не гляну на неї і не скажу ні слова.

   Лука хмикнув:

— Думаєш, вона тобі за це подякує?

— Так буде краще для всіх.

   Йоан виконав свою обіцянку. Коли наступного дня на Різдво Лука застав його в келії, він стояв на колінах перед іконою та молився. Руки послушника міцно стискали вервицю і здавалося, що він не чув та не бачив нічого довкола себе. Більше вони не розмовляли.

                  ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ "ЗАГУБЛЕНІ У ВІЧНОСТІ"