Дівич-вечір у розпалі, але Каміла йде!

Миру всім!

Запрошую до нового розділу роману "Партнер мого батька".

✨✨✨

Важко зітхаю й обертаюся назад, втупившись у вогні нічного міста.

— Привіт! Не холодно? — чую позаду.

— Ні, — лиш неприязно відмахуюся.

— Ти чому втекла? За вашим столиком так спекотно… — зупинившись поруч, допитується він.

А тобі яке до цього діло? І чого сюди припхався? Нащо свою кралю одну залишив? Обурююся подумки.

— Мені тут краще! — лише холодно відмахуюся на його слова.

Чоловік, від якого несе різким чоловічим парфумом, лише хмикає й з недовірою кидає:

— Ну, це ж брехня, лялю. Там твої дівчата пищать від щастя…

— У мене інші вподобання! — різко перебиваю чоловіка, обманувши. А тоді, зиркнувши на здорованя, цікавлюся: — А ви чому свою мадам залишили? Вона ж, мабуть, хвилюється?!

Бачу суворість у погляді незнайомця, але мене це не хвилює. Напевно, йому не сподобалася моя різкість, а нема чого пхатися, куди не просять.

Книга тут...

Приємних емоцій!