Так-так, я все ще борюся з вірусом, який явно вирішив, що я головна героїня його особистої саги.
Кашель, температура і нескінченна ріка з носа — це, здається, його закляття.
Але, як і будь-яка вперта лицарка, я не здалася.

Бо, попри всі чари застуди, я таки дописала 18 розділ!

І, чесно кажучи, він став одним із найемоційніших для мене.
Вайнона — моя стійка, але надломлена альфа — проходить через справжнє пекло самопізнання:
страх перед власною силою, провина перед другом, біль від того, що звір у ній стає надто реальним.
Цей розділ — про межу між людиною і хижаком. Про крик, що народжується не від злості, а від розпачу. І трошки про ревнивість двох особливих хлопців...)

Я писала його, загортаючись у ковдру, з чаєм, ліками і сльозами — не всі з них були від нежитю.

Але знаєте що?
Навіть коли тіло здається, історія не зупиняється. Бо справжні битви — не лише на полі бою, а й усередині нас.