Щойно заходимо в квартиру, я за звичкою прямую на кухню — готувати чай. То чи від морозива, чи від довгої прогулянки у роті пересохло. .

Розставивши на підносі чашки, я несу їх у вітальню, ставлю на журнальний стіл і рішуче крокую до Дмитра.

-- У чому справа? — Його погляд розгублено ковзає моїм переніссям до шиї.

-- Ти про що? — уточнюю я, обвивши руками його шию.

-- Про продовження, на яке не можна розраховувати.

Я заплющую очі.

-- А ти проти?

-- Зовсім ні. - Дмитро прочищає горло. — Просто не чекав.

-- Так, ти виглядаєш збентеженим.

Вставши навшпиньки, я заглядаю йому в очі. Його долоні лягають мені на поперек, дихання торкається губ. Зовсім невагомо. Це зараз мине. Та замість відсторонитися, Дмитро нахиляється ближче. Злиття наших губ викликає у мені цілий вибух емоцій. Таких, що з губ зривається глухий стогін, а пальці самі вплітаються йому у волосся.