Візуалізація до " Слід падучої зорі"

Чаша знайшлась під столом. Навіть не розколота і з якогось дивного каменю. Ядучо-смарагдові краплі тьм’яно виблискувати на підлозі.

- Отрута…

Наталя відсмикнула руку, мало не торкнувшись. Ще не вистачало злизати  те, що погубило духа…

- Він не мертвий. – голос пролунав з невеликої відстані. Зітхнув. – Вилазь звідти, смертна.

Свартальв стояв, спершись плечем на кам’яну стіну. Рудувате волосся здавалось потьм’янілим, а очі бігали її обличчям.

- Духа неможливо вбити, ми вічні.

- Тоді що ж ти зробив? –спитала Наталя, не відводячи очей від північного демона.

- Він спить. І проспить ще довго, можливо, пару століть. Тож тобі краще попрощатися з ним. Але він не мертвий.

- Чому ти зробив це? Як зміг отруїти його?

Свартальв переступив з ноги на ногу.

- Ти мала б бути мені вдячна. Він не забере тебе собі, ти залишишся зі своїми рідними і проживеш своє життя.

- Він і так мене нізвідки не забирав, - зневажливо фиркнула.

- Забрав би, повір. Думаєш, приємно дивитися, як твоя коханка старішає? Вкривається зморшками? Краще нехай лишається такою юною, як була. – Помовчав. – а ти й не юна, до того ж. Він всіх своїх зірок забирає молодими. У вас мають бути в цих краях якісь перекази, чи не так?

- Чи не так! Ще може скажеш, що заради мене це зробив?

Свартальв блиснув блакитними очима з-під насуплених брів.

- Яка невгамовна! Ні, звичайно. Мені просто потрібен час, а він заважав. Коли прокинеться… для моїх справ вже буде неважливо. Велес мій друг і я би не шкодив йому.

- Так?! – захлинулась Наталка. Він би не шкодив! Яка шкода, що йому одне чи два століття! Тоді вже й пам’яті за нею не лишиться... А вона?! Що їй лишилося тепер? Не подивиться в очі, не відчує доторк теплих губ…

- Не варто оплакувати те, що все одно би скінчилось. Ви й так довго були разом, мало з ким він так затягував. Зате ти матимеш волю. Прощай! Згодом сама зрозумієш, що так краще…- Велетень махнув рукою і вийшов. Стрімкі кроки луною віддалялися до виходу, доки не стихли.

Наталка залишилась. Вмостилась коло Велеса. Було дивно розглядати застиглі риси того, хто весь час мінився, мов полум’я. Згадувати його усмішки, голос, обійми. Вона притулилася чолом до його руки й заплакала.