Пекельна матуся Ліліт із книги "Іскра Пітьми"

Перша зустріч із пекельною матусею Ліліт із книги "Іскра Пітьми": любов, маніпуляції, трохи терпіння, і донька, яку важко зрозуміти...

Уривок: 

Ліліт.

Темно-карі очі блиснули. Довге чорне волосся спадало по спині ідеальними рівними пасмами. Вона була одягнута в чорну сукню, як ніч без зірок, із вогняними відблисками в складках тканини, які змінювались ніби живі. Її краса була неперевершеною, але не людською. У ній було щось від зміїної витонченості, щось від полум’я і тіней, що не знали жалю.

— Ну привіт, мила! — широко посміхнулася Ліліт і, провівши очима по вітальні, іронічно додала: — А я бачу ти так все… гм… мило облаштувала. Мені прям ніяково стало.

— Привіт, мамо! — Ісабель усміхнулася.

Ліліт обійняла доньку й, перевівши погляд на Баргрима, який стояв у кутку, пирхнула:

— Це що за комічний образ? Невже моя гонча вирішила стати німецькою вівчаркою?

— Мамо, не чіпляйся до Баргрима, — закотила очі Ісабель. — Краще скажи, навіщо ти… прибула? Невже скучила?

Ліліт відвернулася й, сівши в крісло, закинула ногу на ногу.

— Малятко, що ти собі дозволяєш? — голос Ліліт був тихим, але в ньому вібрувала загроза. Він не потребував крику — темрява слухала її без заперечень.

Ісабель зустріла погляд матері, стримуючи тремтіння всередині. Баргрим опустив голову, не наважуючись сказати ні слова.

— Не розумію про що ти? — знизала плечима й присіла на край дивану.

— Я заплющила очі на те, що ти викликала Варгарона. Хоча на цього зрадника в мене були свої плани.

— Варгарон був причетний до смерті поселення фейрі.

— Ох. Фейрі-шмейрі, мені байдуже на них. І тобі повинно бути також, — змахнула рукою Ліліт, й Ісабель стиснула вуста. — Потім ти врятувала вовчицю. І я могла б сказати, біс із нею. Утім є сам факт порятунку. І як мені реагувати на твої вибрики?

Ісабель напружилася й, стиснувши руки, промовила:

— Мамо, ти з’явилася, щоб що? Читати мені нотації?

Ліліт хмикнула, і її очі блиснули вогнем.

— Ти ще нічого не розумієш. Твоє серце надто живе. Надто людське. І саме воно зруйнує тебе, якщо ти не навчишся обирати — хто вартий вогню, а хто — тільки попелу.

Ісабель відчула, як мурахи повзуть по її шкірі. Відчуття не небезпеки, а холодного, надприродного натиску. Та вона витримала погляд матері. Вперше за довгий час.

— Можливо, мамо, тоді поговоримо про Талгарона?

Ліліт скривила гримасу.                                           

— Талгарон… тепер служить Асмодею, — фиркнула. — Підлий і нікчемний зрадник. Щоб йому… все його існування лише рожеві єдинороги мерещилися.

— Значить, справа все ж таки в Талгароні? — обережно запитала Ісабель.

— Я уклала угоду з Асмодеєм! — гаркнула Ліліт, і вікна в будинку затрусилися. — А ти все зіпсувала. Сьогодні, коли врятувала душу священнику!

Полум’я знову здійнялося навколо Ліліт, і вона стиснула кулаки.

— А я вже наївно подумала, що ти дійсно за мною скучила! — зітхнула Ісабель.

— Якого біса ти втручаєшся у справи демонів та нищиш їх? — зарепетувала Ліліт.

— Я робитиму вибір сама, — спокійно промовила.

Ліліт голосно розсміялася, і вогонь зникнув. Вона піднялася з крісла й, склавши руки по бокам, продовжувала глухо сміятися.

Баргрим вперше підняв голову й, повільно наблизившись, поглянув на Ісабель.

— Мамо, я не буду просити вибачення за те, що вважала правильним.

— Ти думаєш, що пізнала цей світ, — обернулася Ліліт і злісно зиркнула на доньку. — Утім я тебе розчарую. Світ прогнив, Ісабель. І справа навіть не в наших діях. А в тому, що ми кидаємо в ґрунт лихий, мерзенний паросток, а люди самі підживлюють його своєю жадобою, гнівом і нікчемністю.

Ісабель знову зітхнула й відвернулася.

— Не відвертайся від мене! — заволала Ліліт. — Я відпустила тебе на землю, щоб ти своїми очима побачила цинізм та жорстокість людства. А знаєш, яка різниця між мною і деякими людьми? Ніякої! У тому то й суть! А хочеш, я приведу тобі маленький приклад?

— І який же? — Ісабель склала руки на грудях.

— Двоголовий орел: одна голова бреше, інша киває. Набір для рольової гри в царя. А насправді — це двоголовий хижак. У пазурах меч і скіпетр, не для захисту, а для гніту. Над ним корона з тіней царів. Це не герб, а печатка темряви, символ занепалої величі, яка клекоче жадобою пануванням й кривавою величчю.

— І що ж потрібно зробити, щоб цей гніт не розповсюджувався? Можливо, саме ви його й підживлюєте?

Ліліт хижо посміхнулася.

— Можливо, і так. Однак, виконавці війни не ми. А та сама хижа двоголова куриця насправді підживлює нас, а не ми її, — у голосі Ліліт пульсувала зловісна насолода. Її очі блищали, ніби вона щойно виграла чергову партію у свою улюблену гру.

Ісабель мовчки вдихнула. Її щелепи зціпилися. У цю мить щось у ній прорвалося.

— Мамо, я захотіла побачити світ, тому що більше не витримувала твого контролю! — вигукнула вона, зриваючись із дивану та стаючи навпроти Ліліт. — Твоя ілюзія щастя, цей фальшивий фасад досконалого твого світу душила мене! Я знала — за тією ширмою, яку ти так дбайливо тримала переді мною, ховається твоє справжнє царство — пекельного вогню, болю й вічного страждання! — Вона перевела подих, її голос тремтів, але погляд лишався впевненим: — І світ ще не так прогнив, як ти намагаєшся мені довести. Я вірю, що навіть цю хижу курицю можна відгородити від цивілізованого світу. І не дати їй більше живитися ненавистю!

— Ти забуваєш, хто я! — заверещала Ліліт, і від її крику будинок здригнувся. — Ти забуваєш, ким ти є. Якщо ти й далі втручатимешся в справи смертних, я заберу його, — вона кинула погляд на Баргрима. — Гонча не для того, щоб тішити тебе своєю відданістю.

Баргрим напружився. Його м’язи під шерстю сіпнулися, очі спалахнули полум’ям. І вперше — він загарчав. Не тихо, не з пересторогою. Глибоке, тваринне, небезпечне гарчання розірвало повітря між ними.

Ліліт застигла. На мить її вуста сіпнулись у здивуванні, вона втупилась у нього, мов уперше бачила.

— У нього немає ошийника? — звузила очі й скривилася.

Ісабель ступила назад, поклавши руку на загривок Баргрима.

— Він більше не належить тобі. Він мій друг. І я не дозволю тобі його забрати.

— Та як ти смієш? — Ліліт різко наблизилася й підняла руку, але Ісабель спокійно, без тіні страху, перехопила її долоню.

— Замість погроз, краще скажи мені: хто мій батько?

Це прозвучало майже тихо, але кожне слово було загострене, ніби лезо.

Темрява навколо стиснулася. Очі Ліліт звузилися. Вона мовчала. Лише поглядала на доньку з тим самим невимовним змішаним виразом — гнівом, болем, роздратуванням… і, можливо, страхом.

— Обери, — прошипіла вона, — або це місто, яке я зітру з лиця землі у вогні, або відповідь на своє дурне питання.